Хвалькувата миша
Хвалькувата миша
Стара бібліотечна миша пішла в гостину до своїх двоюрідних сестер, що мешкали на високому горищі і мало тямили в земних справах.
— Які ж бо ви невігласи,— казала миша своїм сумирним родичам.— Либонь, і читати не вмієте.
— Куди нам до тебе рівнятися,— зітхали сестри.
— Приміром, чи з'їли ви коли-небудь кота?
— Де вже нам! У нас не миші котів, а коти мишей їдять.
— Ой, які ж ви недотепи. Я вже не одного кота з'їла і скажу вам правду, що жоден не встиг навіть ойкнути.
— А чим від них тхнуло?
— Здається, папером і фарбою. Та з'їсти кота — то пусте. А от чи доводилося вам собаку з'їсти?
— Крий боже!
— Я саме вчора з'їла одного пса, завбільшки такого як вовк, та ще й з іклами... Схрумала його за іграшку, навіть не ойкнув.
— А чим він пахнув?
— Папером. А носорога ви коли-небудь їли?
— Де там! Ми того носорога навіть не бачили. Який він? Схожий на парміджанський чи горгондольський сир?
— Схожий на носорога, звісно. А верблюда, ченця, принцесу, ялинку ви їли?
У цю хвилину де не взявся кіт. Він сидів за скринею, прислухаючись до мишачої розмови. Кіт був не мальований, а справжній, вусатий і з пазурами. Мишенята дременули в нірку, бібліотечна ж миша з несподіванки заклякла на місці, ставши на задні лапки. Зловив кіт мишу й питається:
— То це ти котів їси?
— Я, Ваше Величносте... Але ж, розумієте... Я у бібліотеці...
— Розумію, розумію. Ти гризеш котів, намальованих у книжках.
— Інколи, та й то з навчальною метою.
— Це діло добре, я теж люблю літературу. А чи не слід тобі навчитися дечого в справжнього кота? Слід би тобі знати, що не всі коти паперові і не всіх носорогів можна загризти.
На превелике щастя для бідолашної миші, кіт побачив на підлозі павука і на хвильку відвернувся. Бібліотечна миша за двома стрибками опинилася між книжками, а кіт мусив павуком задовольнятися.
Джерело: Родарі Д. Хвалькувата миша / Д. Родарі // Планета Новорічних Ялинок / Д. Родарі. – Київ, 1967. – С. 99-100.