Back

М'якушка



 М'якушка

Одному хлопчикові мама намастила хліб маслом. Масло хлопчик із хліба злизав, скоринку згриз, а з м’якушки – раз - раз – і виліпив маленького чоловічка. Втішний вийшов чоловічок – з тонкими ручками, ніжками, довгим носом.

Тільки недовго бавив хлопчика той чоловічок – узяв він і викинув його за вікно.

Зненацька звідти почулося тоненьке жалібне «Ой!», коли хлопчик визирнув за вікно, то побачив, як той чоловічок, кульгаючи, швидко подався з двору.

    - Ну, постривай, - доніс до хлопчика вітер його тоненький голосок.

І тоді чоловічок погрозив хлопчикові пальчиком. З дива хлопець довго стояв біля вікна. Аж ось його покликала мама, бо треба було піти до крамниці по хліб.

У крамниці хлопчик зіп’явся на пальці й попросив продавця дати йому оту пухку білу паляницю, що то лежить за шибкою на вітрині.

Продавець налагодивсь був уже дістати, аж враз почувся тоненький, ледве чутний голосок:

     - Не давайте!

     - Хто то? – здивувався хлопчик.

    - То я, М’якушка!

Хлопчик побачив, як із-під прилавка вихопився чоловічок, той самий, з м’якушки, що його хлопчик допіру викинув за вікно.

      - Не давайте! – благально сказав до продавця М’якушка, і тут він усе розповів продавцеві.

       Тоді продавець пильно приглянувся до хлопчика й сказав:

     - Піди-но до пекаря та спитай, чи напік він тобі паляниць.

    …Пекар був у білому ковпаку, у білому фартусі, і руки в нього теж були           білі - білі від борошна.

    -  То це ти кидаєш хліб? – неласкаво стрів він хлопчика. –А піди-но на завод спитай, чи намололи там тобі борошна на паляницю.

Виявляється, і тут уже побував М’якушка!...

 …До воріт заводу все підкочувались і підкочувались вагони, і всі вони зникали в воротах.

Хлопчик постояв хвильку, подивився, як велетенські «залізні руки» вивантажували зерно, людей ніде не було. Хлопчик вбіг у двір, побіг цехами, але й там, здавалося, нікого не було. Звідусюди на нього дивились машини, а втім, вони не мали багато часу видивлятись на нього. Бо машини не тільки мололи зерно, але й засипали борошно в мішки. Оком не змигнеш, як ті мішки зашиває «чарівна голка».

   - Хто тут є? – не витримав нарешті хлопчик – йому здавалось, що машини дивляться на нього так само неприязно, як дивився пекар у пекарні.

Врешті до хлопчика вийшли інженери, що керували машинами.

    - А, це ти! – не дуже прихильно озвались вони до нього, зовсім не здивувавшись, що побачили його тут. Певне, М’якушка й на завод раніше за нього встиг.

     - Ні, - відмовили робітники, - тобі на паляницю борошна ми не намололи. Іди на поле до колгоспників, коли дадуть тобі зерна, ну, тоді намелемо.

Більше з ним ніхто говорити не схотів.

…Ланом плив комбайн, зрізуючи колоски та висипаючи зерно до кузова машини. Хлопчик мало не заплакав із відчаю, коли побачив, що М’якушка вже тут і що він показує всім свою понівечену ніжку.

Але бригадир не став корити хлопчика, як він того боявся. Навпаки, він навіть зрадів, глянувши на нього.

-         От і помічник! – весело сказав він і зараз посадив його на комбайн, а в руки вила дав.Хлопчик розгублено озирнувся, він не міг вирішити, що тепер треба робити. А нагору до нього швидко сунула солома – от-от засипле. Дивиться хлопчик – бригадир стає коло нього, вилами солому перекидає.

-         Отак, - каже до нього, - роби.

Хлопчик і собі за вила, кидає солому. Набралось повно – комбайн викидає копицю. Уже їх багато-багато на лану. Тільки хлопчикові ніколи озиратися – солома так і засипає. А ще сонце пече, у скронях стукотить, а в очах тільки солома, солома, солома. Він дихає все важче, уже на ньому сорочка змокріла, несамовито калатає серце в грудях.

Вила видаються щораз важчі й важчі, уже він ледве тримає їх у руках, ось - ось випустить…

-         Обід! – почув раптом хлопчик, і комбайн став. Тоді виліз він із машини поволі й мовчки сів просто на землю. Руки в нього стали такі важкі, немов свинцем налиті, їсти не хотілось. Але ось він побачив, як розрізали круглу житню хлібину, і тоді відчув відразу, що дуже-дуже зголоднів. Окраєць був теплий, і слинка в хлопця так і покотилася. Він глянув на хліб у себе в руці, і тоді став шукати очима М’якушку.Але його ніде не було. Зник, наче сховався під скоринкою в хлібині. Замість М’якушки Вова раптом побачив на дорозі хлопчика, теж із скибкою хліба в руці. Хлопчик щипав м’якушку, ліпив з неї кульки і кидав їх на шлях – бавився.

Вова прожогом кинувся на дорогу.

-         Стій! – крикнув він. – Ану стій!

-         А що? – остовпів малий.

-         Як то що! – обурено сказав Вова. – Так ти оце хліб розкидаєш?..

І він розповів хлопчикові про свою пригоду.



           Джерело: Вовк Борис Георгійович. М'якушка  / Б. Г. Вовк // М'якушка : казки. – Київ, 1976 . – С. 2-5.