Хмаринка, яка всіх перекривляла
Хмаринка, яка всіх перекривляла
Жила собі хмаринка, гарненька та пустотлива. І любила вона всіх перекривляти. Летить якось по небу, а внизу на галявині біля пенька зайчисько. Вуха довгі, очі налякані, прислухається, чи не крадеться десь за кущами вовк.
− Ей! – гукає хмаринка. – Зайчисько-боягуз!
Зайчисько глянув угору, а там такий же, як і він, пухнастий заєць у небі. Тільки кумедний-кумедний, вуха довгі-предовгі, вуса в обидва боки стирчать, як у розбійника, а хвостик, маленький, так і труситься.
− Чому ти мене перекривляєш? – ображається заєць.
А хмаринка сміється та далі пливе. Раптом бачить – на паркані – півник.
− Ей! – гукає хмаринка. – Півнику-дурнику!
І півник угору поглянув одним оком, а там такий же, як і він, розкуйовджений півник у небі. Тільки кумедний-кумедний, з великим дзьобом, гребінець набакир, груди колесом, а шпори, як шаблі.
− Чого ти мене перекривляєш? – образився півник.
Хмаринка сміється і знову далі пливе.
Іде дорогою дідусь із ціпком. Хмаринка − р-раз! – і в неї вже і вуса, і борода, і ціпок – усе, як у дідуся. Старий на небо глянув – хмаринка ще й язика показує – дражниться.
І де не літає – все пустує. Дивись, он вона – то на будинок схожа, то на квітку, то на трамвай, а то на їжака. Кого не зустріне – кожного перекривля. Врешті усі навіть забули, хто вона насправді, як її кличуть?
− Ти, − питають, − зайчисько-боягуз?
− Ні, я хмаринка.
А їй не вірять.
− Ти, − запитують знову, − півник-дурник?
− Ні, я хмаринка!
А їй знову не вірять.
− Ти, − кажуть, − дідусь із ціпком.
− Я хмаринка! Хмаринка!..
І від образи вона заплакала. А коли хмаринка плаче, іде дощик. Тепер усі побачили, що вона справді хмаринка.
Заплакала і раптом зникла, наче її й не було. Чи то вся на землю дощиком пролилася. Чи, може, до інших хмаринок полетіла розповісти, що з нею трапилось і як не слід робити.
Джерело: Вовк Борис Георгійович. Хмаринка, яка всіх перекривляла / Б. Г. Вовк // М'якушка : казки / Б. Г. Вовк. – Київ, 1976. – С. 21-23.