Back

Війна



Війна

(Спогад)

Я була тоді ще малою дитиною, як настала війна. Та пам’ятаю добре цей страшний день, коли до нашого тата принесли зловіще письмо, щоби голосився до війська. Тато прочитав письмо і подивився на маму, що допитливо та сумно гляділа на його лице. Тато сказав:

     – Все пропало… Війна!

     – Кличуть тебе? – спитала тривожно мама.

     – Приказують. І нема ради. Треба йти … на смерть.

Мама зачала голосно плакати, а ми собі за нею. Поприбігали до неї, як сполохані пташенята. Зчинився крик.

– Не йди, не йди! – плакала мама.

Тато почав хутко збиратися.

– Ладнай харчі! – приказав.

І таки тої самої днини пішов.

Як відходив, то і сам сплакнув. А ми кричали в розпуці і хапалися то за його руки, то за коліна. Найменша моя сестричка обняла його чобіт і не хотіла пустити.

– Тату! Тату!!! – кричала. – Не йдіть! Тату, не йдіть!!!

– Забери дітей, - гукнув тато, - бо не видержу …

Мама кинулася нас відривати. Тато вирвався з наших рук і почав скоро відходити. Ми вибігли за ними. Але він йшов дуже поспішно і дуже великими кроками. І ще раз оглянувся на нас. Ми бачили, як білою хустиною втирав свої заплакані очі.

– Мамо, чи тато пішов битися за Україну? – спитав найстарший братчик, що ходив уже до школи і читав історичні оповідання.

– Ні, дитинко, - за Австрію.

– За Австрію? – здивувався він. – Чому не за Україну?

Минув рік. На друге літо по розлогім, зеленім майдані за селом робили хлопці військові вправи. Кожний з них мав на рукаві синьо-жовту пов’язку. Всі враз то присідали до землі, то вискакували вгору, то йшли рівно походом. Люди казали, що ці хлопці вибираються до українських Січових Стрільців, що йдуть битися за Україну. Діти ходили дивитися на їхні вправи.

Одної днини була велика спека. Новобранці вправлялись аж до самого полудня. А діти все стояли і на них дивилися.

Тоді один з вправляючих підійшов до нас і сказав чемно:

– Дітоньки, принесіть мені з он тої хати води напитися. Спека така, хочеться пити, а відійти не вільно.

Діти скочили до найближчої хати.

– Для кого та вода? – спитала господиня.

– Для наших Січових Стрільців! – сказали діти гордо.

– То пождіть, дам іще цукру і соку.

Новобранець ждав на воду і витирав піт з чола. Другі були помучені, аж червоні.

Ми принесли воду. Новобранець припав до збанка.

– Мені тако ж!

– І мені!

– І я прошу! – допоминалися другі.

Тоді прийшла нам до голови одна гадка. Ми кожної дитини, як йшли за село дивитися на вправи, брали з собою глечики криничної води. Один хлопець приносив навіть бляшану коновчину. Він малий ще був. Ледве що коновчину двигав. Але доніс.

Ми ставали в ряд і приглядалися до вправ. А коли хлопці були стомлені – ми напували їх. І раділи тим дуже. Нам здавалося тоді, що ми помагаємо так нашій Україні.

Бо наші сили були ще невеличкі, і ми, хоч щиро хотіли, нічим не могли більше прислужитися нашій Батьківщині.

Джерело:  Жуковецька Володимира. Війна : (спогад) / В. Жуковецька // Служи Україні! : оповідання та казки / В. Жуковецька. – Київ,  1994. – С. 16-18.