Back

Найкращий намет



Найкращий намет


УВАГА!

Завтра після

сніданку відбудеться змагання

на звання

КРАЩОГО РИБАЛКИ ТАБОРУ

Запис у Сергія Анатолійовича

 

 

Митькові це оголошення дуже сподобалось. Він аж підстрибнув од радості.

— Оце я розумію,— каже.— На кращого рибалку табору! От де себе можна проявити!

— А ти збираєшся взяти участь?

— Аякже! Я змалечку рибалю. І так, і на мормишку, і на донку, і на спінінг. Так що як хто й отримає перше місце, то тільки я.

— Авжеж, тільки я тебе щось жодного разу з вудкою не бачив.

— Тому що я рибу вудити рано-рано ходжу. Аж ніч іще. Навіть вечір.

— Тоді, звичайно. Але...

Але тут із дверей, вискочила Ірина Василівна й затягла нас у їдальню.

— Коли ви вже слухатись будете! — каже.— Усі вже їдять давно.

— А вудочки де брать? — ми в неї питаємо.

— Та у Сергія ж Анатолійовича.

Сергій Анатолійович сидів у будиночку, де складено весь спортивний інвентар. Нас побачив — посмутнішав трохи:

— Вам що?

— Нам вудочки.

— Ех, а я сподівався, що хоч там вас не буде.

Вибрали ми вудочки, крокуємо до свого намету, а навстріч Славко. І знову ж заскиглив:

— Ну от... Ви вже, а я ще ні... І не скаже ніхто... Товариші називається... Ну й люди...

— Ти про що це?

— Про вудочки. Ви вже взяли...

— І ти теж ловитимеш?

— А що, я гірший? Що, тільки вам можна? Я теж хочу!

— Ой, держіть мене втрьох! — Митько сміється. — Мало тобі призу за пісню? Ще й за рибу хочеш? Та ти ж вудлище в руках не втримаєш! Вийди краще на берег та гами свої на акордеоні заграй — зразу вся риба догори животами спливе.

— От я скажу, які ви... — запхикав Славко й пішов геть.

Ми поклали вудки в наметі, виходимо, аж тут і акордеоніст наш повертається. Глянув я на його вудку... Здоровенна! Грузило як кулак, га­чок — хоч акул лови.

— І довго ти її вибирав, таку? — питаю.

— Ні, — відповідає, — в одну секунду. Оце тільки єдина й лишилась.

— Зрозуміло, — Митько докидає. — Тепер усьому табору риби вистачить на тиждень.

— Ну чого ви до хлопця причепились? — тут Наталка підбігає. — Не слухай їх, Славку, це вони од заздрощів.

— Звичайно, од заздрощів, — Митько їй. —Та з таким приладдям прямісінька дорога на Тихий океан. Він акул грузилом по голові бив би, а потім гачком оцим витягав.

Славко насупивсь.

— Я, — каже, — тебе зараз по голові грузилом, якщо не відчепишся.

Він засунув вудку під ліжко й подавсь копати черви.

Десь так надвечір одзиває мене Митько й каже:

— Слухай, я таке придумав! Ніколи не здогадаєшся. І ніхто не здогадається. От казанок варить! Аж не віриться іноді, що людина таке мо­же придумати!

— Цікаво!

— Правда-правда. Іноді аж сам дивуюсь — і звідки я такий розумний?

— Та говори вже швидше, що ти базікаєш!

— Слухай, — повторив Митько. — Сьогодні, після вечері, але до відбою, ми підемо на річку, виберемо на березі зручненьке місце, з якого завтра ловитимемо, і кинемо у воду приманку. За ніч на нашу приманку назбирається сила-силенна риби, і взавтра, на змаганні, ми з цього місця наловимо стільки, що нікому й не снилось. Ну і, звісно, станемо чемпіонами табору.

— Ух ти! — кажу. — От молодець!

— А ти що ж думав!

Після вечері ми набрали в їдальні повні кишені хліба, і потім Митько довго розминав його із глиною у десь роздобутій мисці.

— Це, — каже, — приманка буде, бо інакше хліб течією знесе, а так глина його триматиме на одному місці.

Вже добряче стемніло, і ми заспішили до річки, щоб повернутись до відбою.

Тільки-но ступили на лісову стежку, як навстріч нам дві постаті. Ми ледь устигли відскочити за кущі. Чуємо:

— За ніч рибка й збереться там, де ми макухи накидали, а вранці й на голі гачки кидатиметься. Так що будь певен — ми більше за всіх на­ловимо!

— Ти бач! — здивувався Митько. — Це ж Вітька з Вовкою. Навіть макухи десь дістали. Розумники!

— Значить, і вони те ж саме, що й ти, придумали?

— Ти ж чув...

Наближаємось до берега і ще здалеку чуємо: шубовсть, шубовсть! — у воду. І якась тінь над річкою.

— Ну й ну! — кажу. — Іще хтось приманку кидає.

— Бачу! — Митько у відповідь.— Ну й народ!

Вибрали ми зручненьке місце, закинули нашу глину з хлібом і назад гайнули, але вже не самою стежкою, а вздовж неї, лісом. Дорогою нам іще двоє стрілися.

— І ці туди ж! — друг мій каже. — Піонери називається!

А хвилин за тридцять після відбою, як усі поснули, чую — Генка заворушився, з ліжка встає. Взув сандалі, понишпорив у тумбочці — і ходу з намету. Митько теж підхопивсь і за ним слідом. За якийсь час повертається.

— І Генка до річки побіг, — каже. — От би не подумав! І не плаче вже, як уночі ходить.

— Що ж то завтра буде, Митю? — я шепчу. — Усі, виявляється, такі розумні, як і ти!

— Розумні! Безсовісні, а не розумні! Обманщики!

Він іще довго щось бурмотів, лаючи всяких там пройдисвітів, які різними хитрощами намагаються посісти перше місце. Потім затих, мабуть, заснув.

Я ще трохи полежав, а тоді заснув теж.

А назавтра, по сніданку, вишикувались ми всі, учасники змагання, й подались на річку. Попереду Сергій Анатолійович із відром, а ззаду Славко із акордеоном своїм у футлярі теліжиться.

  Джерело: Стельмах Яросла. Найкращий намет / Я. М. Стельмах // Митькозавр із Юрківки / Я. М. Стельмах. – Київ, 1983. – С. 35-39.