Золота галера
Золота галера
Колишні невільники легко здолали далеку дорогу від узбережжя Азовського моря, де спалили галеру, до Січі. Щоб не блукати в степу й не опинитись знову в неволі, скористалися давнім шляхом, яким запорізькі козаки не раз поверталися додому з походів на Туреччину: йшли понад Кальміусом, Вовчою й Самарою до Дніпра, а там, переправившись на правий берег, степом прямували до Базавлука.
Степ восени був сірий, одноманітний. Пожухла ковила хвилястим безмежжям тягнулась увсібіч. То тут, то там маячіли висохлі стебла будяків та осоту, миготіли кубельця перекотиполя. Раз у раз потрапляли на очі стада сайгаків, табуни тарпанів. Зрідка стрічалися тури.
Кирило Осика зумів уполювати одного з них, і втікачі два дні ласували м'ясом, що видалося багато смачнішим сай-гачатини й риби, якими харчувалися всю дорогу.
До Січі добралися опівдні. Глянувши з пагорба на високий густий частокіл і жерла гармат, що дивилися прямо на втікачів, Петро Сокира перехрестився і мовив:
— Слава тобі, господи, добрались-таки. Здрастуй, матінко!
— Кому матінка, а кому й мачуха, — усміхнувся Олексій Рябий.
— А то ж чому? — зиркнув на нього Кирило Осика.
— А тому, що Січ шанує тільки сміливих, відважних, працьовитих і не любить боягузів, злодіїв, ледацюг. На Січі панують суворі звичаї — і якщо ти порушуєш їх, тебе жде сувора кара. Злочинців запоріжці приковують до стовпа або до гармати, б'ють киями, вішають, топлять у річці, садовлять на палю.
— Ой-ой-йой! — жахнувся Кодряну.
— Жахатись нічого, — заспокоїв його Рябий. — Ми ж не злочинці й не ледацюги. Січове товариство — дружна, весела, щира сім'я, воно прийме нас, як рідних братів.
І січовики справді зустріли втікачів, як давніх, добрих приятелів. Наступного дня Данило сидів у курені кошового отамана, розповідав йому про наміри Іскандер-паші й Джанібек-Гірея. Кошовий Яцько Неродич Бородавка, кремезний, кряжистий чоловік середнього зросту з пожовтілими вусами, закинутими за вуха, довгастим гостробородим обличчям, уважно слухав Данила.
— Що ж... спасибі, пане-брате, — мовив, коли той скінчив. — Важливі, вельми важливі вісті ти привіз. — Устав, підійшов до вікна, задивився на січовий майдан, де козаки слухали кобзаря. Невдовзі обернувся, сперся спиною на лутку, задумливо проказав: — Самі ми нічого не вдіємо проти Іскандер-паші й Джанібек-Гірея, які ведуть стотисячне військо. Коли б усім козакам, низовим і реєстровим, купно виступити...
— А звісно, всім разом! — вигукнув Данило. — Гетьмана Сагайдачного треба кликати. Людолови бояться його, як чорт ладану.
Джерело: Кулаковський Віталій Михайлович. Золота галера / В. М. Кулаковський // Історичні повісті / худож. К. Музика. – Київ, 1989. – С. 345-346.