Back

Як мене купали й сповивали



Як мене купали й сповивали

  Ростом мене бог не обидив – семи років вигнало підходяще: перегнав старшу сестру.

– Мамо, – питаю, – чи пора мені в школу? Коли я родився? На лиці моєї рідненької мами пробігла тінь складної, майже невирішеної задачі.

За хвилину її очі надійно засвітилися.

– Одна мить... Зараз я тобі, синочку, скажу.

Рідненька жодної букви не вміла написати: не вчили її. В арифметиці трохи розумілася: їй сяк-так підсобляли пальці.

Розставивши пальці на обох руках, мама почала рахувати: «Ти родився в косовицю. Еге ж, після Даші... Пригадую, набігла дощова хмара, а ми сіно загрібали. Грім як вдарить... Ні – підожди... Що я таке кажу?.. Тоді родився Петя... Значить, Даша, Петя, Гриша... Бачиш, синочку, виходить, ти народився після Гриші. Ні, не те, я тобі, синок, кажу. Після Гриші народилася Наця. Ти найшовся відразу після Вані... Якраз капусту шаткували... Ой лишенько! Їй-бо, збрехала твоя мати... Тієї пори найшлася Маша... Ти, синочку, родився у петрівку. Еге ж, в петрівку... на жнивах... Ось я завтра розпитаю тьотю Явдоху. Вона кумувала, вона знає...

Наша рідна тітонька Явдоха дату народження встановила легко і точно: ми народилися, коли селом мала пролетіти вогненна комета.

– Як сьогодні, пригадую, побігла я кликати дядька Пилипа на хрестини. Прибігаю. Дядько сидить на призьбі, сльозами вмивається: «Зачепить клята комета своїм хвостом нового тина чи не зачепить?..». Дак ось в цей кометний день ви, дітки, і народилися. А коли це було, їй-богу, мої голуб'ята, не спомню.

У волосних інстанціях і такого толку не добереш. Батько метрики здав на сховище у волосну шафу.

Кинулися віддавати в школу – годів нема. Почали шукати метрики – нема. Нема й шафи.

Сторож Мякушка довірливо шепнув батькові: «Даремно, Іване, шукаєш. Діло пропаще. В ту шафу пхали все. І те, і друге, і метрики, і списки, з кого податки брали, з кого подушне стягали... Сподівалися, прилетить благодійна комета, вона хвостом збалансірує: брали чи не брали?

Ждуть день, виглядають другий, третій – не летить. Збилася з дороги. Залетіла в Демидівську волость, схопила касу і втекла...

Наші волосні діячі взяли цю науку і собі на ум. Облили шафу гасом і тю-тю, спалили. Комета широка, хвіст довгий, поміститься ще одна каса. Шукай вітра в полі!..

Слухай, Іване, іди у волость. Хай дітям «метрику» випише волосний писар. Одного не забувай, прихопи з собою мастила. Без мастила волосні двері туго відчиняються...».

Дідуська, дід Спиридон, оці волосні правила давно розкусив… Добренько спізнав їх на своєму довгому, трудовому віку.

Знав – волосні закони вимагали одного: вмій непомітно плюнути в писареву долоню. Послинив, чим бог послав, любій довідці легше по руслу пливти...

Повів нас дід Спиридон у волость, родитися удруге. Стали ми перед писарем свічками і сьорбаємо.

Дід Спиридон почав здалека:

– Школярі! Родилися в петрівку. Жарите, дихати нічим. Сонце ярче, кругом стерня, а їх на білий світ благословило. Прямо на стерні поблагословило. Отак по стерні бігали, бігали і вибігалися. Пора в школу.

– Конешно, пора! – байдуже проказав писар. – Хай ідуть!

– Від вашої милості бомажечку нада... вони чого ж... вони підуть... Да, невеличку бомагу: діткам по вісім років.

Дід Спиридон чемненько підступив до писаря ближче. Підійшов і акуратно всунув у писарів рукав скляну гладеньку штучку. Почувши, що та штучечка посковзнулася далі, в кишеню, писар похапцем взяв у руки перо, папір і ласкавими тонами почав шуткувати:

– По вісім? Які можуть бути балачки!.. По вісім – дак по вісім! Гарним діткам не шкода писонути і по дев'ять! Хай ростуть!

Писареву ласку породила вчасно загнана в рукав скляна посудинка, яку в народі прозивають простіше: «шкляне цуценя!».

Скляний цуцик, незважаючи на свою німоту, точно встановив нашу дату народження.

Джерело: Ковінька Олександр Іванович. Як мене купали й сповивали : гуморист. оповідання / О. І. Ковінька. Київ, 1958. – С. 11-13.