Back

Хортик з анхіною



Хортик з анхіною 

Мурашки легенько поповзли у Жені по спині, однак вона сказала собі: «Не бійся!» — і підвела погляд угору. У стіні, в чорній заглибині, світились два вогники. То були чиїсь очі, великі, зеленкуваті.

А хто б міг жити в підвалі, в глухому сарайчику? Ну, ясно — якесь незвичайне створіння, що потім, крадькома від дорослих, буде приходити до вас у гості і стане вам Таємничим другом. Але Женя одразу про це не здогадалася, вона подумала: «Може, кіт захворів?»

—  К-с-с-с, — покликала напівголосно. — Кицюню, йди сюди.

Очі у малого звузились, погасли. Потім із заглибини почулося: ух! ухи! кхи! Мале ніби скаржилося чи просило погладити.

Женя ступила ближче. Дивно: світились не тільки очі, а й уся заглибина. Стінки її були залиті морським прозоро-зеленкуватим світлом. І в тій печерці сиділо... якесь звірятко. Сиділо скулившись і трусилося від холоду чи від простуди. «Морська свинка! — прошепотіла Женя. — їй-право!». Таких вона бачила на Куренівці, на пташиному базарі. Точно! Невеличка, а шерсть цупка, дротяниста, схожа на добре підсохлі водорості.

Пересилюючи страх, Женя просунула руку і обережно потягла малого з печерки.

Воно скоцюрбилось, заухкало. Видно, було нездорове.

Гублячись у здогадах, Женя поспішила до виходу. Вибралась на широку пряму галерею, куди вже проникало сіре розсіяне світло. «Хто ж ти такий?» — мовила вона, вище підняла свого бранця — і остовпіла. Закліпала очима, не вірячи сама собі. Чи не спить вона? Перед нею справжній гномик. Ось руки, ось пальці, вкриті щетинками, ось долоні — сухі й зморщені, як у маленького дідка. Викапаний чоловічок! Волохатенький, не більший за людську долоню. А це що? Хвіст! Довгий, цупкий, з китичкою на кінці.

—  Ха! — зраділа Женя. — Так це ж мавпочка! Мавпеня! Видно, втекло з зоопарку!

Тільки гномик почув оті слова «мавпочка, мавпеня», як раптом зашарпався, зашкрібся. Його гостра симпатична мордочка гірко скривилася, він заухкав, закрутив головою, тикаючи собі пальцем у ріденьку борідку. Хіба могла думати Женя, що це створіння уміє говорити, але зараз у нього біда — заклало горло.

—  Ні, таки справді мавпочка, — задумливо повторила Женя.

—  Ав! — крутнувся чоловічок і ляснув долонею Женю по губах. — Хама ти авпа!

— Що?! — аж поперхнулася Женя. Її не так здивувала людська мова звіряти, — бо в казках, у мультфільмах, скажімо, всі звірі говорять. Її здивувало те, що це створіння зненацька ляснуло її по губах.

— Хама ти авпа! — ще раз смикнувся чоловічок. — Хіба ти не хачиш, я хортик, і хо... хорло.

— Який хортик? Яке хорло?

— Хорло болить. Анхіна, — зашепелявив чоловічок. Потім поухкав, покашляв і насилу вимовив: — Бач, про хтудився хеть. Хортик я. Хого ти вихтріщила хочі?

А було чого витріщатися! Мале волохате звіря, яке Женя знайшла у підвалі, раптом заговорило, каже, що воно хортик та ще й лається.

— А нумо гайда на світло, — рішуче мовила Женя. — Там роздивимося, що ти за хортик.

Вона повернула до виходу, аж тут загупотіло згори, прошелестіло на сходах і разом із вітром влетів у підвал Вадька Кадуха. Присів, по-воротарському розставив руки (а на обличчі тигрячий вираз) і вереснув:

— Га-а-а, от вона де! Цибулька! В’яжіть її!

Джерело: Близнець Віктор Семенович. Женя і Синько : повість / В. С. Близнець ; іл. М. М. Левчишина. – Київ, 1974. – С. 47 – 48.