Жабка на нічній луці
ЖАБКА НА НІЧНІЙ ЛУЦІ
На луці, поміж квітів і трав, гуляла зелена жабка. Розніжилась під сонцем, замріялась… А надвечір збагнула, що не знає, у який бік до свого озерця стрибати. Страшно їй стало.
Аж бачить: пеньок летить. Здивувалась жабка: «Пеньок літає…»
— Е-ге-гей! Пеньочку, опустися на луку, я на тебе злізу, може, своє озерце побачу…
Гепнувся пеньок у траву, аж загуло.
— У-ух, - витер піт з чола. – Що трапилось?
Жабка помітила, що у пенька одне-єдине зелене вухо, і він недочуває.
— Здалека летиш, Пеньочку?
— Що?
— Здалека, питаю?
— З лісу. О-он із того, що за річкою…
— А куди?
— У місто Пеньків.
— А де є таке місто?
— Біля болота. Хіба не знаєш? Лісу там майже немає, а пеньків багато… Там живе мій друг Світляний Пеньок. Ото ми один до одного в гості й літаємо…
— А я заблукала, не знаю, в який бік до свого озерця стрибати…
Злізла жабка на Пенька, роззирнулася, навшпиньки стала – не видно озерці. Ще більше засумувала. Тим часом Пеньок задрімав, бо стомився, літаючи.
Стала жабка просити:
— Прокинься, Пеньочку, вже темніє. Давай угору злетимо, може, тоді я своє озерце побачу..
Пеньок голосно захропів, аж зелене вухо затремтіло.
— Гав! Гав! Хто це тут хропака задає? — підбіг пес.
— Це... це не я, — розгубилася жабка.
— Та ти не бійся, я тільки котів не люблю. А з тобою, якщо хочеш, дружитиму... Гав... О-о-о! Тут знайомий Пеньок! Знаєш, чого у нього одне вухо? Друге з'їла корова Лиска. Гав! Гав! Я корови у лісі пас і своїми очима бачив. Лиска не винувата, вона думала, що то зелений листок, а не вухо... Віриш?
— Вірю, — ошелешено квакнула жабка.
— А знаєш, хто навчив Пенька літати?
— Хто?
— Сіра Сова, я її бачив лише один раз, як рибалив уночі. Ще коли Пеньок був деревом, вона жила в дуплі. Отак кричала:
— «Век-век! Век-век!» Цікаво?
— Еге ж...
— То вважай, що ми дружимо... Гав! Гав! А друг що мусить робити? Виручати друга. Тебе треба виручати?
— Треба, — зітхнула жабка, — я заблукала.
— А де живеш?
— У озері, он там... Ні, мабуть, он там... Я точно не знаю...
— Хе-ге, я швидко взнаю! Посидь тут, а я по твоєму сліду мотнуся.
Побіг вухастий пес, збиваючи росу. Лишилася жабка біля заснулого Пенька. Все ж не сама.
Раптом Пеньок прокинувся, протер очі:
— Летіти треба.
— Куди серед ночі? — занепокоїлась жабка.
— За підмогою, лихе наснилося, — пружисто підстрибнув і зник у темряві.
Жабка заплакала. їй стало жаль і себе, і Пенька, у якого корова з'їла вухо, і песика, що мусить мотатися по її сліду. Це ж скільки слідів за день лишилося!..
— Жаб-ко-о! Стри-бай сю-ди-и!— раптом долинуло звіддаля.
— Хто це?— насторожилась жабка.
— Це я, Путівець!
— А де ти?
— Тут, близенько-о!
Пострибала жабка до Путівця, все ще схлипуючи і витираючи сльози. Там не було холодної роси. Путівець співчутливо мовив:
— Не плач, не журися. Від мене відгалужуються стежки до всіх озер. Пригадай, яке твоє озеро, і я скажу, по якій стежці стрибати.
Жабка замислилась.
— Моє озерце... гарне-прегарне!..
— Це зрозуміло. Але чим воно від інших озер відрізняється?
— У ньому прозора вода і... понад берегами очерет густий, аж темний... Я навіть з мамою боюся туди запливати... Є у нас білі лілії. Але їх лишилося зовсім мало...
— Густий очерет, жабко, є у багатьох озерах,— зітхнув Путівець.
— О! Згадала! Наше озеро називається... Джерельним!
— Так би й казала. Оцією стежкою стрибай до свого Джерельного. Ліворуч буде ще одна стежка, там і озеро в долинці.
Зраділа жабка та й пострибала. Аж чує, знову хтось гукає.
— Жаб-ко-о! Стри-бай сю-ди-и!
— Хто це?
— Це я, сте-жеч-ка до твого озер-ця-а!
— А де ти?
— Тут, бли-зень-ко-о!
Пострибала жабка праворуч, зовсім не туди, куди казав Путівець. Вже уявляла, як додому повернеться, як заспокоїть маму й тата. Аж бачить: дивна якась стежка! Ворухнулася... і завмерла, мовчить. На ній темна хвиляста смужка!.. «І—і—і! Та це ж гадюка!!» Жабка що є сили стрибнула убік, заплуталася у траві:
— Пе-ньоч-ку-у! Пе-си-ку-у! Пу-тів-чи-ку-у! Ря-туй-те-е!
— Гадюка перетнула жабці шлях і хижо засичала:
— С-с-с! Попалася!.. Спритно я тебе обдурила...
Раптом у небі щось засяяло, стало видно, як удень. На траву гепнувся Пеньок з зеленим вухом. А слідом Світляний Пеньок. Він цупкими коренями притис гадюку до трави:
— Ану проси пробачення у жабки!
— С-с-с! Пробач, я більше не буду...
— Ото ж, — зітхнув Світляний Пеньок.
Жабка не могла вимовити й слова, заклякнувши від жаху.
— Гав! Гав! Жабко, ти тут?
— Тут...— жабка кволо виплуталася з трави.
— Я твоє озерце знайшов... О, а це хто? Гадюко, що ти тут робиш? Вночі...
— Прогулювалас-с-сь...
— Що вона сказала? — запитав Пеньок, наставляючи зелене вухо.
— Каже, що прогулювалась. Гав! Гав!
— Добра прогулянка! Вона жабку хотіла проковтнути! — обурився Пеньок.
— У лісі, Гадюко, давно знають твою підступність. Гав! Гав!
Тепер і на луці знатимуть...
— Знатимемо, яка вона,— сказали друзі.
Світляний Пеньок відпустив гадюку.
Пеньок з зеленим вухом сказав:
— Знайомтесь, це мій друг Світляний Пеньок. Він хоче тобі, жабко, шлях додому осяяти...
— Гав! Гав! А я покажу, в який бік стрибати!
— Дякую, — ледь усміхнулася жабка.— Без вас, друзі, я б загинула...
Джерело: Струтинський, В. Жабка на нічній луці : казка / В. Струтинський // Таємниця квітчаного міста : казки, вірші, загадки / В. Струтинський. –Чернігів, 1992. – C. 23-27.