Перше полювання вовченяти
Перше полювання вовченяти
Якось, вдосвіта, покинувши у лігві дитинча, молода вовчиха подалася у глиб лісу за поживою. Її маля могло б ще спати, якби не його порожній шлунок. Він витинав такі гучні арії, що невдовзі розбудив сіроманця. Голод змусив вовченя самотужки вибратися з помешкання на перше полювання.
Покинувши домівку, воно озирнулося довкола – нікого, тільки ледь чутно вітер пліткував з листочками дерев та заклопотані бджілки перелітали з квітки на квітку. Звірятко мимоволі зупинилося, адже з лігва воно ще ніколи не бачило справжньої краси вранішнього лісу. Зненацька десь поблизу зашаруділо. Вовченятко насторожилося. Аж раптом глядь: з нірки, що під старою сосною, стирчить чийсь тоненький довгенький хвостик. Зібравшись з духом, плигнуло до схованки, спритно схопило здобич пазурами і питає:
− Ти хто?
− Що? Не впізнаєш? Поміркуй: знаходжуся біля сосни, а з нірки виглянув, щоб подихати свіжим повітрям. Так хто ж по-твоєму я? Здогадався, ні? Я сосновий корінець! Зрозумів? – пропищав з-під землі голосок.
− Хіба корінець вміє розмовляти? – здивувався початкуючий мисливець.
− Звичайно! Я – живий корінець!
− У такому разі я тебе з’їм, бо страшенно зголоднів.
− Е, ні, друже, − затремтів мешканець підземелля, − ти цього не зможеш зробити.
− Це чому?
− Тому що вовки рослинами не харчуються!
− Все одно з’їм, бо сьогодні, окрім тебе, мені не вдалося нікого впіймати.
− А звірі з тебе не кепкуватимуть? – злякався корінчик.
− Байдуже, зате заморю черв’ячка.
− Знаєш, коли тварини почнуть пожирати корінці дерев, то згодом загине ліс і все живе у ньому, − не здавався бранець.
− Начхати! Від учора в мене й ріски не було в роті.
− Добре. Тоді їж мене! Тільки швидше, будь ласка, а то заплачу з горя, − здавалося, що той вже примирився зі своєю неприглядною долею. – Хоча стій! Щоб не зашкодити тра?пезі спершу відірви свого хвостика від сосни, бо він, здається, міцно приклеївся до її смолистої кори.
− Не може цього бути! – засумнівався сіроманчик.
− А ти озирнися, озирнися!
Відпустивши чужого хвостика, вовченятко повернуло голову назад і лапками спробувало звільнити власного хвостика. Але насправді він не прилип до стовбура з тієї простої причини, що навіть його й не торкався.
Обвівши навколо пальця малого, власник тоненького сіренького хвостика тим часом шмигнув у глиб нірки – тільки його й бачили!
− Корінчику, ти де? Обізвися. Не жартуй, виходь! Ти ж пообіцяв стати моїм сніданком. Забув? – марно гукав приятеля наївний мисливець.
Вовченятко ще б довго волало біля нірки, якби не повернулася матуся зі здобиччю в зубах. Воно ніяк не могло збагнути, куди подівся сіренький корінчик та хто його господар.
Напослідок, обмануте звірятко ображено раз-два загарчало в бік нірки, а потім весело побігло за матусею на сніданок до рідного лігва…
Джерело: Панчук С. М. Перше полювання вовченяти / С. М. Панчук // Калиновий віночок : казки для дітей мол. та серед. шк. віку / С. М. Панчук. — Чернівці, 2018. — С. 37-38.