Віктор Миколайович Забіла
(1808-1869)
 |
...у віршах соціального плану Забіла був
|
Український поет-романтик середини ХІХ століття Віктор Миколайович
Забіла літературним героєм став давно. Вперше він під іменем Віктора Олександровича
з'являється у повісті Т. Г. Шевченка "Капитанша"
(Будь-яке видання). Ось як описує зовнішність свого приятеля Тарас Григорович
(до речі, такий вигляд мав В. М. Забіла насправді): "Приятель мой не отличался
изящными манерами и привлекательной наружностью, но в его смуглом, изрытом оспою
лице было столько веселого прямодушия, что нельзя было смотреть на него без
удовольствия, особенно когда он рассказывал малороссийский анекдот или передразнивал
кого-нибудь из своих соседей: самой естественной мимикой владел он в высшей
степени".
Не багато місця відвів Тарас Григорович цьому персонажу. Але, ознайомившись
з повістю, у вас складеться цілісне уявлення про цю самобутню людину - неабиякого
письменника, вправного бандуриста, гостинного господаря, врешті-решт людяного
пана. Ви дізнаєтесь про коло його інтересів, у тому числі й літературних. Бо,
як пише Тарас Григорович, вони багато говорили з Віктором Олександровичем про
політику, літературу "...за которой он, как и всякий порядочный человек,
следил довольно внимательно".
А ось книжка сучасного українського письменника Олександра Дека "Солов'ї
співають на світанні" (Повість, оповідання / Худож. В. П. Васильєв.- К.,
1988.- С. 4-202). На її сторінках автор описав усе життя поета-романтика.
Народився Віктор Миколайович у невеличкому містечку Борзна, що
на Чернігівщині. Батько його, суддя Борзнянського повітового суду, помер, коли
Віктор був ще немовлям. Статки сім'ї були невеликі, тому грамоти хлопчика навчала
спочатку мати, а потім вона віддала його в уже знайомий вам Ніжинський ліцей.
Тут разом з ним учився Микола Яновський (Гоголь). Матеріальна
скрута не дала можливості Віктору закінчити навчання, і він, як того вимагав
обов'язок дворянина, пішов служити у військо. Це була людина з вразливим серцем,
з доброю душею, дотепна, весела, товариська. Приїхавши додому у відпустку, майбутній
поет знайомиться з молодою панянкою Любою Білозерською і відразу закохується
на все життя. Любі теж сподобався красень-офіцер. Молоді люди почали зустрічатись.
"Це були найщасливіші дні у житті Віктора. Не знав тільки він, що те щастя
триватиме недовго і вже ніколи не повториться" - батько заборонив Любі
виходити за нього заміж. Віктор засумував - із серця полилися пісні, які полюбив
народ, а пісні "Гуде вітер вельми в полі" та "Не щебечи соловейку"
і досі вважаються народними. До речі, у повісті О. Деко
описує епізоди, коли відомий російський композитор М. Глінка створив музику
до обох віршів. Вперше ці пісні слухали у палаці сусіди Віктора Миколайовича
- поміщика-мецената Г. Тарновського. Усі присутні на цьому бенефісі були переконані,
що ще ніхто не казав краще про вірне кохання. З того часу "...Забіла став
популярною особою. Не було на Борзнянщині, як і на всій Чернігівщині, а також
Київщині та Полтавщині, що сходилися межами десь у цих місцях, письменної людини
- вчителя, лікаря, писаря, службовця, канцеляриста, - щоб не читав або не чув
про українського поета Віктора Забілу та його святе кохання і гірку долю".
Зворушливо змальовує автор повісті перше знайомство поета з Тарасом Григоровичем
Шевченком, їхню щиру дружбу протягом тривалого часу, епізоди, коли В. Забіла
проводжав в останню путь великого Кобзаря - свого найдорожчого друга.
Автор повісті розкриває душевну доброту Віктора Миколайо-вича, показує, що ця
людина не робила різниці між панами і кріпаками. Він власним коштом будував
хати своїм кріпакам на хуторі Кинь-Горе (тепер Забілівщина), купував книги для
селянських дітей, навчав їх грамоти. А ще поет добре знався на травах, власноруч
робив різні лікувальні настоянки.
Ви дізнаєтесь про хвилини радості, які пережив поет, коли в альманасі
Є. Гребінки "Ластівка" було вперше надруковано його вірші, коли вийшла
друком збірка його поезій "Співи крізь сльози". Прочитаєте ви і сумні
сторінки про останні роки життя поета, коли на старості років у нього не залишилось
нічого: ні кохання, ні друзів, ні сім'ї, ні власного кутка і він змушений був
доживати, на, так би мовити, сестриних хлібах. Втім, Олена поважала і любила
брата, турбувалася про нього.
