Павло Арсенович Грабовський
(1864-1902)

Павло Грабовський належить до тих майстрів культури, для яких життя стало піснею, пісня – життям, коли творчість гармонійно співзвучна суспільно-політичному кредо автора. Б. Олійник

    Павло Арсенович Грабовський пройшов не довгий, але дуже важкий життєвий шлях. Для нього як для людини і письменника провідним гаслом була українська ідея. Чимало своїх творів він підписував псевдонімом «Українець». В одному з листів поет писав: «Чим би я не був, як би на що не споглядав, а в мені завжди жив перш над усе українець; прихильність до рідного слова та люду перевершила все інше... Ми мусимо бути європейцями на українському ґрунті». Про патріотизм поета свідчать вірші «До України», «Народові українському», «Поетам-українцям» та ін.
    Трагічна доля, талант цієї особистості привернули увагу письменника Миколи Сиротюка. І він почав збирати документальні матеріали, які допомогли б у всій повноті відтворити життя П. Грабовського. Пошуки конкретних історичних матеріалів про поета в Якутську, Вілюйську, Тобольську (місцях заслання поета) та роки плідної напруженої праці увінчалися виходом роману-епопеї «Забіліли сніги» (Твори: У 2-х т. Т. 1. Забіліли сніги: Роман.– К.: Дніпро, 1984.– 663 с.). Роман складають п’ять частин-книжок. Ознайомившись із першою «Серце кликало», ти побачиш, що все починалось із Харківщини, де у селі Пушкарному народився і виріс майбутній поет. Рідна природа, народні звичаї, казки бабусі Марти запали в дитячу душу назавжди. Коли хлопчику сповнилося вісім років, його віддали до церковно-приходської школи. А незабаром сім’ю спіткало велике горе. У холодній церкві застудився і невдовзі помер батько-паламар. Мати залишилася з п’ятьма дітьми. Жінка билась, як риба об лід, але і не помишляла залишити дітей безграмотними. І ось у десять років малий Павлусь — в Охтирському духовному училищі, де за роки навчання не бачив жодної української книжки. Згодом він продовжує навчання у Харківській семінарії. Юнак зближується з народниками протиурядової організації «Чорний переділ», розповсюджує заборонену літературу. Звичайно, це не залишилось непоміченим владою. 1882 року Павла виключають із семінарії та висилають у рідне Пушкарне. Тут він написав свою першу поему «Вчителька». У наступних книгах «За мурами, за ґратами», «Пролісок», «Біль у серці» та «Над Тоболом» ти ознайомишся з двадцятирічним шляхом поета-політкаторжанина. За свою бунтівну поетичну творчість, статті, підпільну роботу Павло Арсенович сидів за ґратами охтирської, харківської та ізненської тюрем, був на військовій службі у слобожанському містечку Валки, відбував заслання у Сибіру. У романі М. Сиротюк описує епізод, коли під час муштри ротний командир-самодур примушував одного хворого солдата по-пластунськи пересуватись із ранцем, повним каміння. Поет не зміг бачити такого знущання, покинув шеренгу і закричав: «Хто вам дав право робити з муштри кару? Ви кат, а не командир! Кат! Душогуб!». Після цього П. Грабовського було рекомендовано відправити у віддалені місця імперії — до холодного, засніженого Сибіру. Звідки він уже більше не повернувся на рідну Україну. Кожна із книжок роману переконливо показує, якою неординарною була ця людина. Твердий, як криця у своїх переконаннях, ніколи нікого не виказав на допитах, завжди дотримувався даного слова, не примушував на себе чекати, любив пожартувати, був надзвичайно працездатний. У далекій іркутській тюрмі написав чимало віршів та згрупував їх у збірку під назвою «Пролісок». Це була його улюблена квітка, яка уособлювала собою стійкість: не боятись негоди, не хилитися, нести в собі любов та гнів, і «мрій крилатих перегони, і рокіт сурми грозовий».
    Перебуваючи далеко від цивілізації, у важкому кліматі, постійно фізично виснажений, маючи слабке здоров’я, поет здійснював гідну подиву перекладацьку діяльність. Він творець цілої антології світової поезії українською мовою. У його доробку твори Байрона, Гейне, Бодлера, Верлена, Лонгфелло, Петері, Е. По, Шеллі, Ботева, Лермонтова, Пушкіна, Чавчавадзе та ін. (збірка «Хвиля»). Майже двісті поетів різних шкіл, поглядів, уподобань, колосальне багатство художніх прийомів, строфіки, ритміки, стильове розмаїття...
    На засланні Павло Арсенович одружився з Анастасією Лук’яновою, яка теж перебувала під наглядом поліції. Коли народився син, подружжя дало йому ім’я Борис на честь побратима Павла Арсеновича - Бориса Грінченка. Але не довгим було подружнє щастя – через 2 роки поета не стало. Після його смерті Б. Грінченко підтримував матеріально молоду вдову з сином. Борис Павлович Грабовський примножив славу свого видатного батька, правда в іншій галузі. Він був талановитим науковцем, винахідником. Побудував малолітражний гелікоптер, трикрилий планер, сконструював прилад для орієнтації незрячих, апарат для глухонімих. А головне – Борису Грабовському належить одне з найбільших відкриттів ХХ століття – винайдення ще у 1928 році електронного телебачення. Цей винахід юридично визнано на рівні ООН у 1965 році.
    Яскрава постать поета-борця зацікавила і письменника М. Строковського, який у романі «Жизнь во втором чтении» (К.: Рад. письменник, 1972.– 454 с.) змалював життєвий шлях Павла Арсеновича. У творі немає видуманих героїв і подій, усім персонажам збережено їхні прізвища, біографії так, як це відображено у спогадах, листах, архівних документах.
    Роман починається 22 лютого 1888 року — дня, коли П. Грабовського відправляють у заслання із Харкова до Сибіру. Жорстокий тюремний режим тимчасово надломив поета. Досить тонко автор зумів розкрити його психологію у цей час, показати, як невгамовна спрага до життя, боротьби долає хворобу і допомагає вийти із пітьми.
    Друга книга «П’ятеро відважних» переносить читача далеко від Пушкарного та Харкова — у тихий Таганрог, де мріяла про щастя, про парус, що поніс би її в голубу далечінь, маленька чорнява Надя Малаксіано, згодом по чоловікові – Сигида. Та мріям не судилося здійснитись: вихор подій, пов’язаний з революційним народництвом, не оминув її... На тернистих шляхах боротьби Павлу і Надії пощастило зустрітись.
    У третій частині роману «Шлях сибірський, дальній» розповідається про особисті, інтимні переживання П. Грабовського, зокрема його взаємини з молодою удовою Надією Сигидою, коханою жінкою, з якою його зблизила довга етапна дорога до Сибіру. Марними виявилися клопотання поета про дозвіл піти на карійську каторгу разом з нею. Не задовольнили і його прохання відбувати заслання замість Надії. Трагічна історія цього великого кохання по-справжньому зворушує.
    Пізніше, у Тобольську, у вірші «Я виніс все...» поет розкаже усю сувору повість свого життя: застенки

    Я виніс все... Кайдани та неволя
    Ні світлих мрій, ні зваги не взяли;
    Не здужала звалити зла недоля,
    Так дріб’язки життя перемогли.
    Я не тікав, зустрівшися з врагами,
    І не ховавсь, лякаючись, на піч;
    Цуравсь ходить неправими шляхами,
    Утертими, а темними, як ніч.
    Я виніс все і виніс би ще більше...

    У цей час він особливо тужив, страждав за рідним краєм, за далекою Батьківщиною. «Одного б ще бажав — перед смертю побачити Україну... коли б се сталось, то мені, певно, здалось би, що се не дійсність, а казка... Се було б нагородою за довгі літа неволі... А може, не доведеться вже побачити України, як не побачив матері, що вмерла 2 роки перед сим», — із сумом пише поет в одному з листів.
    На далекому тобольському кладовищі поряд з могилами декабристів Муравйова, Вольфа і Башмакова поховано, згідно його волі, українського поета-класика Павла Грабовського. Його пам’ятають і шанують. Село Пушкарне перейменовано на Грабовське. На фасаді будинку у Харкові, де була духовна семінарія, в якій навчався поет, установлено меморіальну дошку. А у Валках, де служив П. Грабовський, вдячними слобожанами споруджено величний пам’ятник.

ПопередняНаступна