Ворона і Гадюка
Ворона і Гадюка
Байка Ів. Франка
На дупластій, головатій вербі над річкою звила собі гніздо Ворона. Не надіючись ніякого лиха, нанесла яєць, висиділа, а коли повикльовувались Вороненята, стара Ворона полетіла шукати для них поживи.
Та в дуплі тої верби загніздилась чорна Гадюка. Вона тільки того й ждала, щоб Ворона вивела молодих, і як тільки стара вилетіла з гнізда, Гадюка зараз вилізла зі своєї нори, вповзла до гнізда, вхопила одно Вороненя і понесла собі на страву. Прилетіла Ворона, побачила, що одної дитини нема, покракала, покракала та й перестала, бо що мала робити? А на другий день глядь! Уже й другої дитинки нема.
Не минув тиждень, а Воронині діти, ще й не оперившись, усі пощезали. Що вже кракала та нарікала стара Ворона — ніщо не помагало. Прийшлося нести ще раз яйця і висижувати знов.
Та ба! І за другим разом таке саме лихо. Як тільки Вороненята повикльовувались і мати полетіла шукати для них поживи, Гадюка день у день вилазила на вербу і брала собі одно Вороненя за другим.
Та раз якось підгляділа Ворона, хто її ворог тяжкий! Побачила вона Гадюку, як та брала її остатнє Вороненятко. Тото крику було на все поле! Та що з того?! Хоч Ворона, стоячи при вході до Гадючиної нори, наддирала собі горло, лаючи та проклинаючи погану розбійницю, Гадюка в норі хрупала її дитинятко і чула себе безпечною, знаючи, що Ворона не може її нічого зробити.
Поміркувала й сама Ворона, що крик і плач ні до чого не доведуть, і пішла до куми Лисички, що недалеко в крутім березі мала свою домівку, просити поради.
— Ой кумонько, — мовила Ворона, — порадь мені, що маю чинити з поганою сусідкою, чорною Гадюкою? Жиє в тій самій вербі, що й я, та на моє лихо.
Два рази вже я висиділа діточок, і обидва рази ота дводушниця повитягала мені їх із гнізда і пожерла. А я ніяк не можу достати її в тій норі!
Подумала Лисичка, головкою похитала, хвостиком помахала та й каже:
— Тут, кумонько, силою нічого не зробиш; тут треба на хитрощі взятися.
— Та я то й сама бачу, — каже Ворона, — та на лихо собі ніякої хитрости не вмію придумати.
— Я тобі, кумо, от що скажу, — каже Лисичка. — Ось тут у річці часто царська дочка купається. Підстережи ти її, а коли царівна положить на березі золотий ланцюжок або яку иншу блискучу річ, то ти вхопи її і лети з нею, але так, щоб царські слуги бачили тебе. Вони будуть кричати і бігти за тобою, а ти лети просто до верби і вкинь ту річ у Гадючине дупло, а сама лети набік. Побачиш тоді, що з того буде.
Послухала Ворона Лисиччиної ради.
І скоро тільки царівна прийшла купатися, роздяглася на березі і положила на піску свій блискучий золотий ланцюжок, Ворона прилетіла та й хап той ланцюжок у рот і давай утікати.
Побачили царські слуги і з криком кинулися за Вороною, а та простісінько до своєї верби. Кинула ланцюжок у Гадючину нору, а сама відлетіла, сіла на иншім дереві та й глядить, що з того буде.
Прибігли слуги до верби.
Вони бачили, що Ворона з ланцюжком спускалася недалеко землі, а потім підлетіла вже без ланцюжка. Значить, тут десь мусіла його випустити.
Почали шукати, шпортати, аж далі один, углядівши дупло, заглянув до нього і побачив, що ланцюжок блищить у середині.
Зараз вони розкопали нору, аж у норі, звившися в клубок, лежить величезна чорна Гадюка.
Не питали слуги, чи винна Гадюка в крадіжі ланцюжка, чи ні, витягли її з нори і вбили, а ланцюжок узяли.
Вельми раділа Ворона, побачивши, яка доля спіткала її ворога-Гадюку і від того часу жила собі спокійно.
Джерело: Франко Іван Якович. Ворона і гадюка : байка / І. Франко // Ворона і гадюка : байка / І. Франко. — Київ, 1920. — С. 5-13.