Панчохи
Панчохи
ІІ
Школярка прикипіла до порога. Вона намагалася одночасно зробити дві справи: закрити книжками свіжу дірку в папчосі на коліні й виправдатися. Але чим прикрити коліно, коли голий лікоть вилазив з рукава сукні?
Уся кляса, що сиділа зі спущеними до книжок носами і читала про Північно-крижаний океан, направила тепер свої очі до дверей.
— Ти знову запізнилася? Також і з...
— Мар Пана, я невинувата... (Тут Мартин голос забренів таємничо-радісно). У Тесляренкової Мухти знайшлися цуценята, так я їх купала.
По партах застрибав сміх. Книжки одсунулись, декотрі шлапнули на підлогу. Марія Павлівна поклала пенсне на зошити й стиснула міцно свої пальці.
Хтось з цікавістю запитав:
— А скільки?
— П’ятеро... Усі такі ловкусінькі. Я принесла теплої води й покупала їх... А вони сліпенькі такі... А дурна Мухта на мене, — замало не вкусила!
— Та хіба ж цуценят купають?
— Тю! їх в сухе, в тепле треба, — перебиваючи одне одного, казали учні й невпевнено поглядали на вчительку. Золоте пенсне широко дивилося своїми шкельцями на стелю, а сумні очі Марії Павлівни докірливо поглядали на Марту і свої тоненькі білі сплетені пальці.
— Приходити до школи вчасно й в охайнім вигляді є перший громадський обов’язок школяра, який шанує себе й школу, — сказала холодно й залізно вчителька і взяла з зошита пенсне.
Марта провела рукавом по своєму носу вгору й забелькотіла швидко-швидко.
— Мар Пана, єй-єй, більш не буду... Простіть, не буду!
— Чого мені прощати? Ти мені нічого поганого не зробила: я член класного колективу, а ти усю клясу ганьбиш своїм поводженням.
— Мар Пана, єй-єй, не буду більше!..
Тут дзвоник поклав край. З чорних кришок парт, наче зграя граків залопотіли крилами, захлопувалися книжки, заметушились школярі. Марія Павлівна одягла своє пенсне й одвела Марту в бік, до таблиці. Школярка почула від учительки чистий дух конвалій і, сама не знаючи чого, усміхнулася хитро:
— Мартусю, якби ти могла себе бачити. Волосся непричесане... Крізь дірки світять коліна, й лікті не тільки голі, а й брудні... ріпицею вкриті. Ну хіба ж можна не зашивати дірок і не митися? Собаки й ті себе облизують, обчищають, а ми ж люди і ще до того культурні люди. Обіцяй мені, що завтра ти прийдеш в охайнім вигляді й не спізнишся. Обіцяй мені, що як сьогодні прийдеш додому, то скинеш із себе сукню й панчохи й гарненько їх залатаєш або попросиш кого, щоб тобі залатали, й добре вимиєш голову й все тіло... Обіцяєш?
Марта пильно вдивлялася в дальній куток, де стояло кілька учнів. Дівчинка наморщила чоло від якихось своїх особистих думок і з приємністю нюхала пахощі конвалій, якими дхнула постать учительки...
— Марто, перекажи мені, що ти зробиш сьогодні, коли прийдеш додому з школи?
— Мар Пана, я сьогодні йду в гості до Галі. Мама дозволила... Я свою небіжку Майку давно не бачила.
— Ну як же ти підеш в гості в такім вигляді?
— Та сьогодні ж немає свята, щоб мама дозволила одягти нову сукню.
— Не нову одягти, а цю залатати й добре її щіткою вичистити й випрасувати крізь мокру чисту ганчірочку, щоб була не така зім’ята та в плямах. Поглянь на Гертруду Гене... Сукня у неї залатана, заштопана. Черевики вичищені. Волосся причесане. Вуха, шия й руки чисто вимиті, а до тебе підійти страшно...
— Ми миємося суботами, а сьогодні ще тільки вівторок!
— А ти в суботу милася?
Я не винувата, що Ліза усю воду з котла вихлюпала на себе, а плиту більше не топили.
От і гаразд! Замість суботи — вимийся сьогодні, а до Галі підеш завтра. Добре?
— Добре! Я мамі скажу, що ви мені наказали...
— Еге, скажи!..
В цей момент дзвоник. Учителька поспішно вийшла з кляси. Марта побігла до своєї парти. Коротка перша перерва. На другій годині мало бути списування. Марта думала його використати, щоб переписати аритметичну задачу, якої дома не розв’язала. Вона вкинула в ящик парти свою цератову торбинку з книжками й зошитами й попрохала сусідку:
— Марійко, дай переписати задачу!
— Не дам. Я почала нового зошита і нарочито чепурненько, а ти мені покляксиш.
— Удруге кажу: дай!
— Не да-ам ! Он які в тебе руки... Так враз плями й залишиш!
— Я? Заплямлю? Я? Покляксю? А хто тебе врятував од хлопців? Хто? Скажи!
— Ти-ше. По-чи-на-є-мо, — дзвінко промовила Марія Павлівна, повернувшись до класи з купкою синіх зошитів.
Двоє чергових забрали зошити й почали роздавати учням.
Ай-ай!!!
І голосний плач Марійчин порушив тишу в класі. Усі до неї, а вона поклала голову на руки й плакала цілою істотою: трусилися її плечі, тоненька кіска в чверть аршина завдовжки трусилася рожевим бантиком над спиною зеленої сукні, а ноги ввесь час топали. Завсігди так Марійка плакала.
Більш за партою нікого не було. Марія Павлівна зняла своє пенсне й підійшла до Марійки. Вона хотіла запитати, але озеро розлитого атраменту на чорній кришці парти й новенький зошит, що лежав зруйнованим мостом у тім озері, пояснили без слів причину горя. Вчителька схилилася над партою, і вся кляса завмерла, коли Марія Павлівна раптом випросталася і, розвівши перелякано руки, закричала не своїм від жаху голосом:
— ІЦо? Що? Яке нещастя?..
Усі учні посхоплювалися зі своїх місць і оточили вчительку, яка вже опанувала себе і загадала:
— Чергові, відро води і чистого рушника!
А потім схилилася над партою і:
— Мартусю, дитино... Що з тобою?
Марта сама, без сторонньої допомоги, вилізла з-під парти.
Як тільки її пухке, кругле обличчя з’явилося над партою, вся кляса вибухла таким одчайдушним реготом, що в багатьох на очах сльози заблисли... Річ у тім, що Марта, перекинувши каламаря на нового Марійчиного зошита, полізла під парту поснідати пирогом із слив’яним повидлом. Тепер її личко мало густочервону смугу через чоло, ніс і ліву щоку... Марта, не розуміючи, чому регочеться кляса, почала й собі сміятися. Її личко стало ще страшніше, бо червона смуга набула дуже кумедної форми в тім русі м’язів його, що викликає сміх. До того дівчинка пальцями ще більше розмазала повидло.
Кляса заливалася сміхом. Марта також сміялася, хоч і не знала, чого саме сміється товариство.
Марія Павлівна пішла до свого столу й знесилено згорбилася на стільці. В її тоненьких пальчиках вертілося блискуче пенсне.
Кляса реготала, чмихала, айкала, і це було так буйно, всім п’ятдесятиротим колективом, що годі було зупинити...
По деякій павзі Марія Павлівна підвелась і двічі вдарила в долоні. Кляса, затихаючи, побачила суворе обличчя й почула холоднозалізний голос:
— Сідайте на свої місця! Тарасе Шило, виведи Марту Ухналь до умивальника й вимий її добре!
— Хай Тарас сам умивається! Я не піду.
— Добре, підійди до мене!
— Ну, що?
Підійшла Марта. Вчителька витягла зі своєї шкіряної торбинки невеличке кругле дзеркальце:
— Ось, подивись на себе!
Марта глянула на себе. Заверещала і кинулася прожогом із кляси. Тарас не знав, що робити. Вчителька поглянула на нього незадаволено, і він вийшов, розмахуючи руками.
— Марійко, витри парту і не відставай од інших!
Почалася праця.
А в убиральні в цей момент починалася війна.
— Ти чого увійшов? — крикнула на Тараса Марта, розмахуючи кулаками. Тарас розсудливо одповів:
— А хто ж тобі зіллє? Ґрант в умивальнику, сама ж знаєш, зіпсований...
— Ти не смієшся?
— Чудна. Чого ж тут сміятись? З дурної голови не сміються...
Далі хлопець не договорив, бо полетів на мокру підлогу через „ножку“ Мартину... Тарас був на півтора року більший, а тому й дужчий, але ніхто не пам’ятав, щоб він з ким бився. Тепер він розсердився: його нові штани були закаляні в калюжі біля умивальника... Марта заверещала-закричала не своїм голосом. З чотирьох дверей кляс визирнули перелякані вчителі:
— Що? Що?
— Таке... Також і Тарас!
— Безобразіє, до чого розбещена друга кляса!
Джерело: Чередниченко Варвара. Панчохи / В. Чередниченко // Панчохи : оповідання про мал. школярку Марту / В. Чередниченко. — Харків, 1929. — [Розд. II ]. — C. 6-11.