Про хлопчика Антипка, сухенького, як скрипка
Була собі мама, і був собі тато, і мали вони дітей небагато: всього лиш одненького хлопчика Антипка, та й той був худий і сухий, як скрипка.
Не хотів Антипко ні пити, ні їсти, навіть і до столу не хотів засісти. Зранку всі до столу, – він навтіки з хати, мусить мама бігти, сина здоганяти. Зловить і посадить: „Їж уже, Антипку, випий моня трошки, хлібця з’їж хоч скибку!”
Ні, в Антипка штуки завжди при сніданку: доти коверзує, аж виверне склянку. Мокрий білий обрус, мокрі рученята, треба йти скидати мокрі штаненята.
А прийде по півдні обіду година, знов не хоче їсти капосна дитина. Мама за Антипком ходить та шукає, а Антипко вколо хати від мами тікає.
Приведуть Антипка, посадять до їжі, а він зачинає штуки-дивовижі: то ногами бовта, то на кріслі скаче. Бідная матуся свариться, аж плаче. А хлоп’я збиточне і не слуха мами: м’ячика качає поміж тарілками.
„Ей, Антипку, годі! – каже врешті тато. – Дай-но сюди ложку, буду годувати!”
Не дає Антипко, сам хапає ложку, робить бульки в зупі, а не їсть ні трошки. Врешті впала кара, вийшли з фіглів сльози: трах! – і простягнувся з кріслом на підлозі.
Ввечері те саме: їсти знов не хоче, плаче, позіхає, заспані тре очі. А як мама сина дуже їсти просить, синусь каже: „Взавтра з’їм вечерю, на сьогодні – досить!”
І так день по днині, година в годину. Сох, сох Антипко, висох на стеблину. Легкий, як пір’їна, щупленький, як скрипка, – дивляться всі люди: не впізнать Антипка! Діти всі, як діти, кожне, мов суничка, а в Антипка біле, вимочене личко, а в Антипка ручки – тонкі сірнички, ніжки у Антипка – довгі патички. Інші діти скачуть, гоняться, гуляють, а Антипко сухенький ледве шкандибає. Ломить мамця руки: „Горе з хлопцем, горе! Висохло, мізерне, кволе, наче хворе. Що тут з ним робити?” Просьби мами марні, бере мама сина, їде до лікарні.
А в лікарні – лікар в білому халаті, став Антипка слухать, стукать, оглядати. Вислухав у плечах, вислухав і груди, – а тепер за ложку: що то в горлі буде? А Антипко в сльози – виє, аж трясеться, глянути у горло ніяк не дається. Глянув таки доктор. „Що ж, – каже, – погано; видно, що сніданку не з'їдаєш рано, видно, що й з обідом у тебе химери, видно, що й лягаєш спати без вечері. Як отак, Антипку, будеш ти крутити, ляжеш і не встанеш, і не будеш жити. Але слухай ради: дам тобі я ліки, будеш заживати – виростеш великий. Є отут таблетки, є і вітаміни, будеш заживати їх щотри години”.
Повернувсь Антипко з мамою додому, зачав лікуватись, жити по новому. Рано взяв у мами повну жменю ліків та й нагодував ними надворі індиків. Потім вітаміни геть всі повиносив: нагодував ними песика Барбоса.
Дасть мама синкові хлібця з маслом, булки, – а синок з них крутить для курей пігулки. Плаче бідна мама, просить все Антипка, а син, замість їсти – втне якогось збитка.
„Синку, з'їж хоч ложку кашки або зупки!” А синок у сльози: „Болять мені зубки!” Злякана матуся знов біжить до міста, ходить-упадає з сином по дантистах. А дантист сміється: „Синку, – каже, – любий, у тебе здорові, як у мишки, зуби. Тобі непотрібні лікарі й дантисти. Лік тобі єдиний – добре мусиш їсти !”
Та на марне рада: капосне хлоп’ятко лікарів не слуха, ні мами, ні татка. Сохне, сохне, сохне, жовкне, мов цитрина, – мама вже не знає, рятувать як сина.
Аж прийшла до мами в гості тітка Настя, глянула на хлопця: „Боже, ну й нещастя! Забирай дитину, – каже тітка мамі, – їдь шукати ради поміж знахарями. Є в селі під лісом хатка, як лушпайка, там у ній застанеш знахаря Всезнайка. Вже як він дитину їсти не научить, то пропав Антипко – смерть його домучить!”
Помолилась мама щиро-щиро Богу, рушила з Антипком в дальнюю дорогу. Їхали полями, мчали через луки, – поперед летіли чорнії три круки. Чорнії три круки поперед летіли, за селом під лісом на хатинці сіли.
Вийшов із хатини дід страшний – дідуга. В діда на раменах мавпа і папуга, дідові назустріч круччя чорне кряче, чорний кіт-котисько перед дідом скаче. З дідової хати – диму хмара буха, пугач на порозі наставляє вуха.
Борода у діда – сива по коліна...
Ізлякалась мама – притулила сина.
„Ви чого тут, нащо? – засичав дідище. – Тісно вам удома, то прийшли й сюди ще?”
Мама все сказала.
Дід у хату просить.
Гості входять в хату – там сова голосить.
„Ну, сідай, козаче, на ту чорну бочку, та скидай, козаче, і штанці й сорочку. Та кажи, козаче, де ти мав болячку? А ти клади, мамо, на стіл грошей пачку!”
Голову Антипка дід став оглядати: то одну, то другу руку прикладати. Потім взяв за ноги та й підніс угору. Потім – кладе хлопця, а сам у комору. Із комори знахар виніс два ножиська...
Як Антип побачив, затремтів хлопчисько.
„Не тремти ти, сину, – слабість не благенька: довго не їси вже, висох на опенька. Бач – присох животик, бо замало їжі, в животі порожні позсихались киші. Треба тебе, сину, скорше рятувати: киші ті, що всохли, всі повирізати. Виріжемо киші та, щоб був здоровий, вшиємо в животик дві дудки бузинові!”
І побіг дід далі зносити ножаки, притягнув і пилку, ножиці, два гаки, потім тягне кліщі, потім дрота, шило... Хлопець, як побачив, так ним затрусило. А дідок веселий, тупає ногою: „Гей, примчи-но, коте, з Бабою-Ягою! Хай сідає в ступу, поспіша щосили, буде нам гострити пилку на точилі, буде помагати хлопця розрізати, киші пересохлі гаком витягати!”
Як почув Антипко, що то все не смішки, як підскочить бідний, як зірветься з ліжка! Вже і не вдягався, все вхопив у руки, та як поженеться через поля-луки! Щойно десь за лісом одягнув штанята та й ну далі-далі вітром утікати!
Як прибіг додому, як ухопить їсти: що було у мисці – вилизав дочиста. Що було у дзбані – випив до краплини. Їв та й їв без ліку, може, з три години. Ввечері наївся ще раз та й ліг спати. А на ранок знову вже не біг із хати: просто біг до столу, їв і їв досхочу. Розіпхав засохлу кишечку діточу. На обід біг перший, їв що лиш давали; на вечерю все з’їв та ще кричить: „Мало!”
Видужав Антипко: личко, як малина. Дивиться матуся – не впізнати сина. Дивляться всі люди – ну й дитина ж гожа! Діти всі, як діти, а Антипко – рожа. У Антипка ручки – повні, як торбинки. У Антипка ніжки – тверді, як дубинки. Бігає Антипко – всіх поперегонить, хто кого де скривдить – всіх він оборонить. Всі Антипка люблять, всі йому вже раді. Добре, коли люблять хлопчика в громаді!
Мама вже весела: їсть синок без криків, здоровий Антипко без таблеток-ліків. Що за чудо сталось? Хто вчинив цю ласку? Знає все той добре, хто читав цю казку.
А тому, хто часом в їжі вередує, так Антипко радить, так собі кепкує:
„Їж-з'їдай дочиста, не покинь ні трішки, щоб тобі той знахар не вирізав кишки!”
Коломиєць А. Про хлопчика Антипка, сухенького, як скрипка // Коломиєць А. Жити так, щоб не гасла жадоба краси. – Рівне, 2010. – с. 18-21.