Івасик (Дідове оповідання)
У садочку під хатою пасічник Микита
Сидить собі на сонечку та латає свиту.
А онуки, як квіточки, як божії бджоли,
Так і вкрили старенького дідуся. Ніколи
Він не гримав на дітвору, а любо та тихо
Розказував старовину та про людське лихо.
– Дідусеньку, – цокотіла онучка Параска,
Ви ж давно нам обіцяли розказати казку. –
Дід тихенько усміхнувся: - Бач яка ти ласа!
Ось я краще розкажу вам дещо про Івася.
– А хто ж, діду, той Івасик? – дітвора питає
Та цікаво в старі очі діду заглядає.
– Ось слухайте, козенята, наставляйте вуха,
Цитьте ж мені, неслухняний нехай і не слуха.
На Вкраїні над ставочком стояла хатина.
Гарнесенька, білесенька, як мала дитина.
В тій хатині жив рибалка, всяк з ним, діти, знався.
Мав він жінку, мав і сина – син Івасем звався.
Взяв він якось жінку й сина та й подався зрана
На човнику аж угору з рибою до пана.
День був теплий та сонячний, річка мов заснула,
Наче й риба кудись ділась, як на дно пірнула.
Пливе човен, рибалонька все з сином жартує:
Плюсне веслом, потім витре, щиро поцілує.
Пливе собі рибалонька і гадки не має
Про те, що вже в його очі лихо заглядає.
Став одразу буйний вітер воду каламутить,
Хвиля вітру суперечить та човника крутить.
Чорна хмара пеленою ясне небо вкрила,
Хвиля човен з рибалкою сердито вхопила,
Розгойдала, як дитину, вдарила об кручу,
Розтрощила і кинула в безодню кипучу
Рибалоньку молодого і його дружину.
А їх милу, як сонечко, любую дитину
Викинула геть на берег, біднеє хлоп'ятко.
Воно сидить, ручки склавши, мов те янголятко,
Та дивиться кругом себе, в воду заглядає,
Чи не вирне часом човен – та човна немає...
Тільки чайка над водою, літаючи, в'ється,
Наче з жалю над малою сиротою б'ється.
Вітер хмару розганяє, сонечко, здається,
Усміхнулось сиротині, і хлоп'я сміється,
До веселки простягає мокрі рученята
Та все кличе, дивуючись, своїх "неньку" й "тата".
А з-за кручі москалі йдуть, весело співають.
Із далекого походу в село поспішають.
Тільки вийшли із-за кручі, зразу зупинились,
Змовкла пісня веселая, всі перехрестились.
Що за диво! Ненароком спіткалась дитина.
Чия ж вона і звідкіля? Може, сиротина?
Москалики обступили Івасика: – Чий ти?
– Мамин, – каже хлоп'яточко, – мама зараз прийде.
– А де ж мама? – питаються. – Там! – і рученята
Простягає аж до хвилі; карі оченята
Заволокло слізоньками. Дивляться: весельце,
Човен плаває розбитий, хустку несе хвиля...
– А де ж тато? – знов питають; і мала дитина
Одмовляє: – Там і тато!
– Я візьму за сина! –
Старший каже; взяв Івася – той схиливсь на груди;
Діти серцем розуміють, хто їм добрим буде...
Старший хлопчика цілує та щиро вітає,
Як рідного, а хлоп'ятко усіх розглядає.
Взяв на руки та цілує, як рідну дитину.
– Не цурайся мене, – каже, – не лякайся сину. –
Натішились, помолились москалики Богу
Та й рушили, співаючи, з хлоп'ятком в дорогу.
З того часу вже чимало води втекло в море.
Ріс Івасик у розкоші, не знаючи горя.
Виріс в приймах він за сина, військом тепер править
Та за батька названого щиро Бога хвалить.
Пчілка О. Івасик (Дідове оповідання) / О. Пчілка // Пчілка О. Сосонка. – К, 2007. – С. 29-31.