Загубилася…
Загубилася…
Босмінка – маленький рачок. Такий маленький, що не всяка риба помітить його. У річці, де жила Босмінка, подейкували, що вона, мовляв, негарна. І ніс задовгий – ну справжній тобі хобот! – і ніг не видно – ховає десь під черепашкою. А найжахливіше – одне-однісіньке око в бідолахи…
Та Босмінка не чула цих розмов. А яка вона з себе насправді – не знала. Адже в річці дзеркала нема. Можна, звичайно, у черепашку Перлівниці подивитись, та надто вже вона тьмяна – нічого не роздивишся…
Того ранку Босмінка, як завжди, прокинулася разом з сонцем – тільки-но впало на воду його золотаве проміння. Батьки вже снідали, сховавшись під лататтям. Босмінка підпливла до них і теж почала втягати у свій малюсінький ротик смачні водорості.
Раптом над нею промайнула якась тінь. Хоч і була Босмінка полохливою (ніде правди діти), але їй так кортіло все знати! Вона швидко-швидко замахала вусиками, ніби весельцями, і піднялася вгору.
І тут Босмінка помітила довгого, схожого на темну паличку, жучка Водомірку. Ніжки в нього були змащені жиром, і тому до них зовсім не приставала вода. Наче спритний ковзаняр – раз–два! раз–два! – мчав Водомірка по річковій поверхні.
«От би мені так!» - із заздрістю подумала Босмінка. Адже плавала вона дуже повільно.
Нарешті Водомірка, підстрибнувши, метнувся вбік і зник у комишах.
Босмінка трохи почекала: чи не з’явиться, бува, жучок знову? Вона підпливла навіть до заростей. Куди ж то він подівся? Але Водомірки ніде не було. Босмінка з прикрістю зітхнула й рушила назад.
Та що це? На тому місці, де лишилися її батьки, не видно нікого. Босмінка розгубилася. Вона обпливла навколо латаття – даремно: мама і тато безслідно зникли.
І пригадала Босмінка, як, докірливо ворушачи вусиками, попереджала її матуся:
- Гляди, вскочиш через свою неслухняність у халепу! Хоч ти й не маленька вже, - мало не з макове зерня виросла, - але тримайся нас: ми більше за тебе прожили на світі – більше й знаємо.
Босмінка от-от розплакалася б, та що з того? Хто її пожаліє? У воді навіть сліз твоїх не помітять…
Вона хотіла вже плисти далі, коли побачила свого давнього знайомого - старого буркотуна Слимака. Насилу тягнучи свою кручену, немов крендель, хатку-черепашку, він неквапливо ліз у гору по водяній сосонці.
- Дідусю Слимаче! – зраділо пропищала Босмінка. – Чи не зустрічали ви мою маму?
Слимак здригнувся від несподіванки і втягну голову в хатку. Потому висунув ріжки – з-під них глянули малесенькі очиці – і, впізнавши Босмінку, сердито буркнув:
- Не бачив я ніякої мами… Чіпляються з усякими дурницями…
І він поповз собі далі.
Босмінка безпорадно озирнулася навколо. День був уповні. Сонце піднялося високо-високо, і у воді стало зовсім тепло.
Та ніщо не тішило бідолаху Босмінку. Загубити маму й тата – ох, як же це тяжко! Що чекає її? Як житиме вона тепер?..
Джерело: Шиян Леонід. Пригоди Босмінки : [казка] / Л. Шиян ; худож. В. Григор’єв, К. Григор’єва. – Київ : Веселка, 1975. – 21 с. : іл.