Іван-Побиван
Автор:
Народна казка
ІВАН-ПОБИВАН
Українська народна казка
Унадивсь давним-давно один страшний змій десь у якусь слободу людей їсти та й поїв чисто всіх, зостався один тільки дід.
— Ну, — каже змій, — завтра тобою поснідаю.
А через ту слободу та йшов один бідний хлопець та й проситься ночувати.
— А хіба тобі жити надокучило? — питає його дід.
— Як? — каже бідний хлопець.
Дід розказав йому, що тут змій усіх людей переїв і це завтра його з'їсть.
— Е, — каже хлопець, — подавиться!
От прилітає змій, побачив хлопця та:
— О, це добре, — каже, — був один, а тепер двоє.
А хлопець:
— Гляди, не подавись!
Змій і дивиться.
— Як, — каже, — хіба ти сильніший за мене?
— Авжеж.
— Який же ти сильний? Я он, бач... — Та взяв камінь, як здавив, так з нього мука і посипалась.
— Е, це дурниця, — каже хлопець, — здави так, щоб з нього юшка потекла.
Та тут же взяв ворочок сиру, та як натисне, так з нього сироватка і потекла.
— Отак, — каже, — дави.
— Ну, ходім, — каже змій, — за товариша будеш.
А хлопець йому:
— Хіба за старшого.
Ото й пішли. Питає його змій:
— А як звуть тебе?
— Іван-Побиван, — каже хлопець.
Ну, змій вже й боїться його: «Щоб ще мене, — думає, — не вбив». Стало на обід, змій і каже:
— Піди ж ти, хлопче, та принеси вола, будем обідать варити.
Пішов хлопець. Ходить по змієвій череді та й зв’язує волів хвостами докупи. А змій ждав, ждав, побіг сам.
— Що ти, хлопче, робиш?
— Е, буду я ще тобі по одному носити, я всіх зразу хочу забрати.
— Та ну тебе к бісу, ти мені всю худобу переведеш.
Стяг змій з вола шкуру і поволік. От дає він хлопцеві ту шкуру.
— Іди, — каже, — води принеси.
Взяв хлопець шкуру, насилу дотяг її до колодязя, та як упустив туди, то вже і не витягне. Тоді зробив собі лопату та й ходить кругом криниці, підкопує її. Прибігає змій.
— Що це ти робиш?
— Е, буду я тобі шкурою воду носити! Я зачеплю всю криницю та й приволочу.
— А щоб тебе, — каже змій та й злякався хлопцевої сили. Поніс сам.
— Піди ж, — каже, — хлопче, дров принеси; вирви там сухого дуба, та й буде.
— Е, буду я тобі трошки носити! Якби дубів двадцять заразом, то б так! — Та й удав, ніби розсердивсь, не пішов. От змій наварив, сів і їсть, а хлопець ніби сердиться і обідати не йде, бо ж як піде, то змій зразу здогадається, що він не такий сильний, як побачить, що хлопець менше від нього їсть. А як зосталось небагато, то тоді хлопець сів і собі посьорбав та й каже:
— Мало.
— Ну, — каже змій, — коли мало, то ходім тепер до моєї матері, вона нам вареників наварить.
— А як іти, то йти, — каже хлопець, а сам думає: «Тепер пропав».
От як почали їсти, — а вареників стоїть бочок двадцять, — то змій все їсть та їсть, уже й наїдається, а хлопець усе за пазуху та в штани ховає, усе ховає. Вже казанів з двадцять подала, а він одно ховає. Як поїли, то змій і каже:
— Ходім на камінь крутитись.
— А як іти, то йти, — каже хлопець.
Змій як крутнувсь — аж вогонь пішов.
— Дурниця, — каже хлопець, — ти так крутнись, щоб юшка потекла. — Та як притисне до каменя ті вареники, що в його одежі, а з них так юшка і бризнула.
— Отак, — каже, — крутись! Та ще, та ще! От як дави!
Ну, змій вже вкрай злякався Івана-Побивана. Але ще каже:
— Ану, давай хто сильніше засвище.
Змій як свисне, аж дерева пригнулись.
«Ну, — думає Іван-Побиван, — що його робити?»
А тут лежала одна залізяка. Глянув Іван на неї та до змія:
— Зажмур очі, бо я як свистатиму, то тобі можуть очі повилазити.
Змій зажмурив, а Іван-Побиван як огріє змія тією залізякою межи очі, то той аж здригнувсь.
— Правду кажеш, — каже змій, — ледве очі не повискакували.
Та вже щоб хоч не бути з Іваном укупі, то побудував йому хату на одшибі; а сам давай з матір’ю радитись, як би їм його звести зі світу.
— Давай, — кажуть, — його спалимо.
А хлопець підслухав це та десь і сховавсь. От як спалили ту хату, хлопець прийшов, став коло попелу та й струшується.
Приходить змій.
— Що ти, хлопче, хіба ще живий?
— Живий, тільки цієї ночі мене щось ніби блоха вкусила.
«Ну, — думає змій, — од такого треба подалі!» Та як дременув з тих країв, то тільки його й бачили.
Джерело : Іван-Побиван // Українські народні казки / упоряд. та передм. Л. Ф. Дунаєвської ; мал. В. Г. Мельниченко, худож. оформ. К. І. Сулими. – Київ, 1990. – С. 153-155.