Щедрий їжачок
Якось уночі пішли ми з товаришем у розвідку. Ніч була темна, дорога незнайома. Весь час шарудів вітер у листях. Нам доводилось часто зупинятись і прислухатись. Ми боялись, щоб зненацька не наткнутися на ворога.
Та не вбереглися.
Тільки вийшли з лісу, ще й десяти кроків не ступили на галявину, як враз:
- Хальт!
Ми кинулись назад, а вони по нас із кулеметів та з автоматів. Кулі, як мухи, так і задзижчали біля вух.
Кроків на сто відійшли ми од ворогів, уже гадали, що все обійдеться щасливо. Та саме в той час я відчув, що хтось ніби ударив мене палицею по нозі. Я впав. Спробував підвестись і не зміг. Ворожа куля пробила ногу.
Опираючись на товариша, сяк-так дибав я на одній нозі з півкілометра. Далі йти не було сили. Ще з кілометр проніс мене на плечах товариш. А потім просуватися вже ні я, ні він не мали змоги. Ми заповзли в густий хмизняк.
- Що ж, - сказав я товаришеві, - йди в загін, а я залишусь.
- А коли фашисти по сліду підуть? – перелякано глянув на мене друг.
- Та вже нічого не зробиш, - відбиватимусь, поки будуть патрони…
- А тоді?
- А тоді? Що ж, тоді…
Я не доказав. І так було зрозуміло.
Товариш не хотів лишати мене одного. Тільки переконавшись, що вороги нас не переслідують, він рушив у партизанський загін. А я залишився чекати.
Так проминув день. Пройшла ніч. Дошкуляв біль в нозі, і проймала густа холодна осіння мряка. А потім голод і особливо спрага. Мене всього палило, я міг би випити не кухоль, а ціле відро води, а її не було й краплинки. Осіння мряка тільки змочила одяг і землю, на якій я безсило розпластався, але не давала мені ні краплини води.
Я знав, що товариш мій повернеться з партизанами хіба днів через чотири. А здавалося, що сил не вистачить навіть для того, щоб пережити день.
На світанку неподалеку від мене щось зашелестіло листям. Я тільки міцніше стиснув автомат, бо не було сили підвестися. Прислухався. Тріснула суха гілка, ще виразніше зашелестіло листя. Я зрозумів – то не людина. Мабуть, якась тваринка.
І не помилився. Кроків за два від мене пройшов круглий нашорошений їжачок. На його голках я примітив якісь зеленкуваті кульки.
Їжачок пробрався в густий кущ і довго чогось там вовтузився, господарював. Згодом він вийшов з куща і кудись подався в своїх справах.
Я догадався, що в кущі їжачкове житло.
Підповзаючи на ліктях, я добрався до куща. Справді, тут була їжачкова комора.
Перше, що мені потрапило під руку, це були дикі лісові грушки - гнилиці.
Довелося взяти з десяток грушок, хоч і шкода було кривдити трудяку - їжачка. Поївши, я відчув себе значно краще і був дуже вдячний їжачкові.
Згодом їжачок знову повернувся до своєї комори. Він був увесь прикрашений невеликими лісовими грушками. Якусь хвилину зачудовано дивився на мене з-під насуплених брів, потім пройшов до своєї схованки. Коли вийшов звідти, знову глянув на мене маленькими оченятами. Видно було, що їжачок не помітив пропажі, а може, й не розгнівався на мене за свої грушки.
Весь день і ніч їжачка не було. Я вирішив, що він більше не повернеться до своєї комори. Та на світанку він повернувся з трьома яблуками, наколотими на голки. Підійшов зовсім близько до мене, фиркнув. Мені здалося, що то він запросив мене поласувати яблучком. Я охоче прийняв подарунок щедрого їжачка.
Так було і наступного дня. Їжачок ніби взявся постачати мене їжею – носив то яблучка, то груші.
Нарешті прийшли партизани. Їжачка в цей час не було вдома. Мене поклали на ноші і понесли. Йшли лісом. Забуваючи біль, я весь час вдивлявся в кущі. Мені дуже хотілося ще раз побачити щедрого їжачка, що так гостинно привітав мене у своєму лісі і врятував від голоду.
Збанацький Ю.О. Щедрий їжачок // Збанацький Ю.О. Гвардії Савочка. – К., 1968.- С.32-35.