Ніколи я не плачу!
«Ніколи я не плачу!»
.jpg)
У такому чудовому місці згодилася б жити найвередливіша риба. Ще б пак! Дно попід берегом було рівне, піщане і тільки ледь-ледь замулене. Трохи глибше, у голубувато-прозорому серпанку виднілися луки. Тут, у заростях морської трави, можна було сховатись від будь-якої небезпеки. А які гарні водорості росли на цих луках! Немов привиди, стиха погойдувались вони у воді, відкидаючи на дно тремтливі тіні.
Може, де-небудь і були красивіші місця, та морський коник у цьому мав сумнів. І не дивно, бо ж саме на підводних луках уперше побачив він світ. А рідний край — наймиліший!
Ну от, забалакався й мало не випустив з уваги. Певно, декому невтямки, що воно за звір такий — морський коник? І ніякий то не звір, а маленька рибка. Не чули? Навіть чудно якось: на луках її геть усі знають. Звуть її просто — Чубарик, має-бо жорсткий чубчик на голові.
Не хочеться й згадувати, та що було, те було: деякі риби відмовлялись прийняти Чубарика до свого роду.
— Чи ви таке чули,— обурювались вони,— щоб риба на шахового коня скидалася?! Та в неї й луски зовсім нема! А хвіст? Хіба ж порядна риба згодиться мати такий нікчемний хвіст?
Але таке плескали, звичайно, позаочі. Хто-хто, а Чубарик не дасть себе скривдити. До того ж, риби даремно напускались на коника. Луски він і справді не має. Зате усе його тіло вкрите кістяними пластинками. А таке вбрання авжеж ліпше за луску. Що ж до хвоста, так це просто вигадка. Пошукайте лишень кращого — довгий, зручний, ще й закручується, мов кренделик. Зачепишся ним за водорість — і спочивай, скільки заманеться.
Що б там не базікали, а Чубарик — справжнісінька риба.
Вже кілька днів стояло на погоді. Отож не дивно, що коник був у веселому настрої. Йому кортіло утяти якусь штуку, і він то кружляв на місці, то кидався вбік, а наостанку так ловко перевернувся через голову, що якийсь поважний оселедець,— він саме виплив з-за куща,— аж рота роззявив од подиву. Чи ти ба, якої вшкварив! Інші коники тихі, сумирні, а цей... І в кого він тільки вдався такий моторний!
Сонячні бліки — швидкі, невловимі — мерехтіли у бірюзовій хвилі. Бавлячись, Чубарик кидався їм навздогін, але золотаві блискітки зникали в нього з-перед носа. Навколо було так хороше, що коник не витримав і заспівав улюбленої пісеньки:
Я рибка пустотлива,
Але не вередлива.
Веселу маю вдачу —
Ніколи я не плачу!
Потім крутнувся дзигою і раптом побачив...
На дні моря в піску лежав бурий огірок з цілим кущиком клейких щупальців попереду. То була голотурія. Вона раз у раз підносила до рота одне із щупальців і злизувала все, що прилипало до нього.
— Як ся маєш, Огірочку?
Голотурія страх не любила, коли її так називали. Ображено пирхнувши, вона поповзла геть. Але від коника не так-то просто було відчепитись.
Стривай, куди ж ти?— розсміявся він і, наздогнавши голотурію, полоскотав її хвостиком.
Розгніваний Огірочок раптом сіпнувся і... виплюнув на коника свої нутрощі. На пісок впали щупальця, зябра...
Ошелешений пустун відскочив убік, а Огірочок, наче й не трапилось нічого, подався собі у водорості. Довго дивився йому вслід Чубарик, дивуючись, чого б то було сердитись.
Кінець кінцем він навіть образився на голотурію. «Ач, яка недоторка! Жартів не розуміє!» Про здоров’я її коник не турбувався. Виплюнути нутрощі для голотурії — це дурниця: незабаром усе відросте знову.
Угледівши внизу крихітного рачка, Чубарик пірнув і вхопив його своїм подібним до трубочки ротом. Та хіба з одного рачка будеш ситий? Шукаючи здобичі, коник пірнув ще глибше і мало не наштовхнувся на Дрімотку.
Камбала Дрімотка — відома лежебока. Чи це видано, щоб риба лінувалася пропливти якийсь метр аби з’їсти щось смачненьке? Плоска, ніби млинець, Дрімотка весь час лежала на дні й, роззявивши рота, чекала, поки якийсь необачний черв’ячок сам ускочить туди.
Глянувши на камбалу, Чубарик здогадався: спить собі, як завжди. «От я її зараз!..» — посміхнувсь хитрувато. Підкрався ближче й заволав:
— Ряту-у-йсь!.. Акула!..
Злякана камбала мало не вдавилась рачком, що саме заліз їй у рот. Вона притиснулась до дна і — дивна річ!— вмить стала такою ж світлою, як пісок.
Чубарик дзвінко розсміявся. Звичайно ж, ніякої акули не було — це все його витівки. У камбали одлягло від серця.
— Ну й ловко ж ти маскуєшся! Просто невидимка,— захоплено вигукнув коник.
Побалакавши з камбалою про всяку всячину, а найбільше про те, які черв’ячки смачніші — з щетинками чи без них,— Чубарик раптом згадав:
— Усе забуваю спитати: хто тобі голову набік скрутив?
— Як це... скрутив?— насторожилася Дрімотка, чекаючи нової каверзи.
— Та очі ж у тебе... той... не обабіч голови, як у інших риб, а зверху.
А-а, он ти про що! Я гадала, тобі відомо... Коли я була личинкою, в мене теж одне око було зліва, друге — справа. А вже як підросла та подовгу стала на дні лежати, вони й зсунулись угору.
— Отакої!— здивувався Чубарик.
Озирнувшись навколо,— що б його втнути,— він несподівано запропонував:
— Гайда на устричну обмілину!
— Це ж навіщо?—скривилась Дрімотка.
— Там дуже гарно! Поглянеш, як устриці живуть...
Дрімотка промовчала. Побоюючись, що коник потягне її з собою, вона квапливо зарилась у пісок.
— І в кого ти вдалась отака?— розсердився Чубарик — Як не хочеш, то й не треба,— сам попливу!
Навіть не озирнувшись, він подався в дорогу.
Джерело: Шиян Леонід Анатолійович. «Ніколи я не плачу!» : [уривок з казки] / Л. Шиян // Про смільчака малого - коника морського / Л. Шиян. – Київ, 1961. – С. 3-7.