Їжачок у тумані
Їжачок у тумані
— Я дуже люблю осінні похмурі дні, — сказав Їжачок. — Сонечко тьмяно світить, і так туманно-туманно...
— Спокійно, — сказав Ведмедик.
— Ага. Начебто все зупинилося й стоїть.
— Де? — запитав Ведмедик.
— Ні, взагалі. Стоїть і не рухається.
— Хто?
— Та як ти не розумієш? Ніхто.
— Ніхто стоїть і не рухається?
— Ага. Ніхто не рухається.
— А комарі? Он як літають! Пі-і!.. Пі-і!.. — і Ведмедик замахав лапами, показуючи, як летить комар.
— Комарі тільки ще дужче, — тут Їжачок зупинився, щоб дібрати слово, — відтіняють непорушність, — нарешті сказав він.
Ведмедик сів:
— Як це?
Вони лежали на травичці біля обриву над рікою й грілися на тьмяному осінньому сонечку. За рікою, палахкочучи осиками, темнів ліс.
— Та ось поглянь! — Їжачок устав і побіг. — Бачиш?
— Що?
— Який непорушний ліс!
— Ні, — сказав Ведмедик. — Я бачу, як ти біжиш.
— Ти не на мене дивись, а на ліс! — і Їжачок побіг знову. — То як?
— Отже, мені на тебе не дивитися?
— Не дивися.
— Гаразд, — сказав Ведмедик і відвернувся.
— Та навіщо ти взагалі відвернувся?
— Ти ж сам сказав, щоб я на тебе не дивився.
— Ні, ти дивися, тільки на мене й на ліс одночасно, розумієш? Я побіжу, а він стоятиме. Я відтіню його непорушність.
— Гаразд, — сказав Ведмедик. — Спробуємо, — і витріщився на Їжачка. — Біжи!
Їжачок побіг.
— Швидше! — сказав Ведмедик.
Їжачок побіг швидше.
— Стій! — крикнув Ведмедик. — Почнімо спочатку. Чому?
— Та я ніяк не можу подивитися на тебе й на ліс одночасно: ти так смішно біжиш, Їжачку!
— А ти дивися на мене й на ліс, розумієш? Я — біжу, ліс — стоїть. Я відтіняю його непорушність.
— А ти не можеш бігти більшими стрибками?
— Навіщо?
— Спробуй.
— Хіба я кенгуру?
— Та ні, але ти — ніжками, ніжками, і я не можу відірватися.
— Це несуттєво, як я біжу, розумієш? Суттєво те, що я біжу, а він — стоїть.
— Гаразд, — сказав Ведмедик. — Біжи!
Їжачок побіг знову.
— То як?
— Такими маленькими крочками не відтіниш, — сказав Ведмедик. — Тут треба стрибати ось так!
І він стрибнув, як справжній кенгуру.
— Стій! — крикнув Їжачок. — Послухай!
Ведмедик завмер.
— Чуєш, як тихо?
— Чую.
— А якщо я крикну, тоді я криком відтіню тишу.
— А-а-а!.. — закричав Ведмедик.
— Тепер зрозумів?
— Ага! Треба кричати й перевертатися! А-а-а! — знову заволав Ведмедик і перевернувся через голову.
— Ні! — крикнув Їжачок. — Треба бігти й підстрибувати. Ось! — і застрибав по галявині.
— Ні! — крикнув Ведмедик. — Треба бігти, падати, підхоплюватися й летіти.
— Як це? — Їжачок зупинився.
— А ось так! — і Ведмедик плигонув із обриву.
— І я! — крикнув Їжачок і покотився з обриву слідом за Ведмедиком.
— Ля-ля-ля! — заволав Ведмедик, видряпуючись назад.
— Ге-ге-ге! — по-пташиному заверещав Їжачок.
— Ой-йой-йой! — на все горло закричав Ведмедик і стрибонув із обриву знову.
Так аж до вечора вони бігали, стрибали, плигали з обриву й репетували на все горло, відтіняючи непорушність і тишу осіннього лісу.
Джерело: Козлов С. Як відтінити тишу / С. Козлов // Їжачок у тумані : казки про справжнє / С. Козлов. — Київ, 2015. — С. 80-84.