Моє літо
Моє літо
− Сергію, дитинко, вставай, бо вже й гриби прокидаються, − чую крізь сон татів голос.
Як гарно він говорить оце слово – «дитинко»! Сьогодні ми збираємося по гриби. А подушка така тепла й приємна, − і я знову засинаю.
− Сергію, дитинко, а-тю-тю-тю-тю! – чую крізь новий сон.
− Це вже мій старший брат Толик. От у нього це «дитинко» виходить противно. Він намагається говорити так, як тато, бо переконаний, що вже зовсім великий. А сам лише на півтора року старший од мене. Зате такий нахаба! «А-тю-тю-тю-тю», − так наша бабуся на селі скликає курей. Він хотів цим підкреслити, що я для нього зовсім малий, все одно, як курча, а він уже такий розумний і спізнав стільки життя, скільки й бабуся. Це мене ображає, і я хочу розсердитись, але подушка така тепла й приємна, що я знову засинаю.
− Ну й грибник! – знов чую крізь сон тепер уже мамин сміх. Мене підхоплюють з ліжка, цілують у щоку, куйовдять волосся. Мить – на ногах моїх уже капці, і я сам незчувся, як, підштовхуваний злегка маминою рукою, прямую до ванної. Там ця рука прихиляє мою голову до вмивальника, а правиця заходиться коло мого заспаного обличчя. Тут нарешті я оговтуюсь од сну й невдоволено пирскаю: «Ще й вмивають, ніби я зовсім маленький!» Боязко підставляю руки під струмінь прохолодної води і мию їх. Далі вмиваюся сам. Мені вже шість років. Я дивлюсь у дзеркало на себе, на маму, бачу її усміх і собі всміхаюся. Вона, мабуть, думає: «Тобі лише шість років». Колись і їй було шість років, і її так само вмивала бабуся. Аж не віриться.
А тепер вона – моя мама, і дуже гарна мама. І тато в мене дуже гарний. Але він не вміє готувати таких смачних котлет. А може, й уміє, та я ніколи не бачив, щоб він щось готував, тільки сало смажить на вогнищі, коли ми ходимо в ліс. Жир тоді скапує на підставлений хліб, який – запевняє тато – приносить заєць. А таки смачний хліб їдять зайці!
А ще тато любить збирати гриби. І ми з мамою й Толиком любимо, але збираємо не так добре. Тато, знайшовши гриб, гукає на мене й каже: «Поглянь, Сергійку, який гарний грибочок. Він мені щойно сказав. Що хоче до тебе в кошик». Я трохи дивувався спочатку, що тато розуміє мову грибів, але потім звик: адже тато розуміє все, що говориться в лісі. А я – ні, і мене це засмучує.
Я обережно підрізаю гриб, щоб не пошкодити грибниці. Бо з неї ще виросте багато грибів, кладу його до кошика і ще довго стою на тому місці й дивлюсь навкруги. Та більше грибів не помічаю або помічаю, але такі, що до кошика не покладеш, бо звуться вони мухомори. От їх я завжди помічаю першими, але це мене анітрохи не тішить. Тато вже десь попереду, і знов чути його голос: «Сергійку, дитинко, а біжи-но сюди!» І я із завмиранням серця біжу вперед, щоб знову помилуватися бабкою чи білим грибом. Обережно зрізати його й покласти в кошик.
Ліс завжди зустрічає нас так урочисто, що мене це навіть трохи лякає. Лякає мене й те, що в лісі багато гадюк, хоч я досі жодної не зустрічав. Врешті мій острах минає, і я уважно дивлюсь під ноги й навколо, шукаю на рівній землі так ніби грудку, прикриту листям і травою. Саме там може трапитися гриб – він навмисне ховається.
А іноді гриб трапляється зовсім неприкритим. Він хвацько й бундючно стоїть десь неподалік од дерева чи просто на галяві – спочатку аж не віриш, що він справжній. А далі зрізаєш його й кладеш до інших, але трохи осторонь, щоб кожної миті можна було подивитися й сказати: − Цей гриб знайшов я…
По всьому я гордовито поглядаю на мізерний урожай Толика й кажу:
− От ми з татом назбирали грибів!
На це брат відказує:
− Ой! Насмішив! «Ми з татом» Скажи краще: «Тато шукав, а я слідом ходив і підбирав».
Тут я насурмонююсь, а тато мене підтримує:
− Е ні. Не кажи так. Сергійко більше од мене назбирав би, та під кінець притомивсь: він іще маленький.
Ох і вреднючий же в мене брат! Адже кілька сироїжок та маслюків знайшов і я, а значить, знаходили ми разом. І правда, що під кінець я таки пристав.
Якби не це. То знайшов би такого гриба, що всі тільки позаздрили б.
Мама з нами їздить не завжди, і, коли ми повертаємось, вона здивовано питає:
− Невже це ти, Сергійку, сам стільки назбирав?
− Авжеж, − гордо відказую.
− «Авжеж», − глузливо вторує Толик, − із батьком…
− Та мама на його кпини не звертає уваги, радісно обнімає мене і говорить: «Мій грибник пшеничненький». («Пшеничненький» − бо в мене в дитинстві було біляве волосся, і коли воно з годом потемніло, я аж плакав, що більше не буду пшеничненьким). Вона цілує мене. Цілує й Толика. Хоч грибів у нього зовсім мало. І тата, бо грибів у нього найбільше. І ми дуже любимо ці хвилини повернення додому й радісне здивування нашої матусі.
Джерело: Стельмах Ярослав Михайлович. Моє літо : [уривок] / Я. М. Стельмах // Манок : оповідання. – Київ, 1975 . – С. 6-9.