Чому сумний верблюд
Чому сумний верблюд
— Чого це ти плачеш? - спитала мама.
— Еге... як тато взяв мій шоколад... Ти ж мені купила... А він узяв.
— Як? Увесь? - здивувалася мама. — А що то в тебе в руках?
— Це... тут не вся плитка... Дивись, ось ріжок заламаний...
— Ото, пошкодував татові шоколаду, - похитала головою мама. — Ну-ну, оце такий добрий син! А тато он тобі саме щось приніс.
— А що? - у Славка відразу висохли сльози. — Що, мамо, що приніс?
— Ти ж цілий рік канючив, уже й забув?
— Ой! - радісно закричав Славко й кинувся до кухні. Там тато з викруткою в руках сидів над електричною праскою.
Бабуся ввімкнула шнура від праски в електричну розетку, поторкала праску рукою і задоволено сказала:
— Гріється. От добре, сину, а то намучилася. Тут Славко вломив шматочок шоколаду й тицьнув у руку бабусі.
І скоса поглянув на тата. Тато вдав, ніби не помітив.
— Ну спасибі, спасибі, - подякувала бабуся і собі глянула на тата. — Бачу, що ти не такий вже й скупий.
— Гм... - мугикнув тато. — А чого очі заплакані?
— То я так... - Славко зазирнув татові в обличчя. — Татусю, а що ти мені приніс?
— Та щось приніс... Тільки, може, почекаємо дарувати?
— Не треба чекати! Ну-у, таточку... На тобі шоколад, не будемо чекати!
Тато засміявся.
— Та добре, віддай йому, - сказала бабуся. — Я й сама хочу подивитись.
У кімнаті тато наказав Славкові:
— Ану заплющ очі!
Славко заплющив очі, ще й рукою затулився, щоб ненароком не підглянути. Тато зашарудів папером, далі щось вжикнуло - аж вітер пішов по кімнаті.
— Ой таточку! - підстрибнув Славко. — Який же він... Як ракета!
— Глядіть не збийте мені своєю «ракетою» люстру, - стала на порозі мама. Другого дня Славко приніс у дитсадок новесенький білий планер. Як запустив його! Планер білим птахом звився вгору, аж вся дітвора завищала від захоплення.
І тут Славко сказав:
— Не займайте! Це - мій.
І нікому не дозволив навіть торкнутися планера.
— Дай я хоч раз запущу, - не витримав Василько. — Ну дай!
Та Славко насупився.
— Мій і все! Нікому не дам.
І знову так здорово запустив, що зринув планер високо-високо, а сів десь аж за кущами бузку. Славко помчав туди, але планера не побачив. Шукав-шукав і в сльози:
— Де мій планер?
Аж вилітає планер з-за кущів порічок, та якось невисоко, боком, ніби відучився літати. Підхопив його Славко і - туди. А там стоїть Василько й винувато кліпає.
— Це ти схопив мого планера? - кричить Славко.
— Та я... Я тільки один раз...
— Диви, який! Я тобі як дам! - Славко аж замахнувся на Василька, так розсердився.
Василько злякався й побіг.
Славко оглянув планера - чи не зіпсував, бува, його Василько. Ще хотів запустити, але всі побігли снідати.
Після сніданку Марія Степанівна сказала:
— Поїдемо в зоопарк. Але хто погано поводився, той не поїде.
— Василько погано поводився, - сказав Славко. — Схопив мого планера. Я не давав, а він схопив. Не беріть Василька в зоопарк!
Василько почервонів і похнюпився. А Марія Степанівна звела брови, похитала головою, та не сказала нічого. Звісно, то вона на Василька похитала.
До дитсадка під’їхав синій автобус. Всі кинулися в нього сідати, і Василько теж. А Славко знову:
— Маріє Степанівно, а Василько чого сідає? Висадіть його!
— Еге, - сказала Марія Степанівна, - справді треба було б висадити... декого.
Але Василька не висадила. А Славко не зрозумів - кого ж саме треба було висадити. Та не його ж, він поводився добре!
Йому стало чомусь невесело. Та він зумисне голосно сміявся й підстрибував на сидінні, щоб ніхто, бува, не здогадався, як йому.
В зоопарку Славко про все забув: і про Василька, і про слова Марії Степанівни. Бо там було стільки всяких звірів та птахів, і таких дивовижних - ніби їх навмисне поробили.
— Всіх ми оглянути не встигнемо, приїдемо іншим разом, - попередила Марія Степанівна. — А зараз ходімо до слона.
Слон жив на майданчику за глибоким ровом. Він стояв сірий, величезний і махав хоботом. Потім потупав до басейну і поліз купатися. Викупався, виліз та й почав набирати хоботом сухий пил і обсипатися тим пилом. Обсипався доти, аж поки не вбрався в ту пилюку, ніби в сіре пухнасте пальто. Постояв, подумав трохи і знову поліз у басейн.
Дуже смішні були мавпи. Вони скакали, гойдалися на хвостах, кривлялися й ні на хвилиночку не могли всидіти на місці.
— Мабуть, мавпам дуже весело живеться, - вирішив Славко.
А верблюд стояв сумний. Він глянув на Славка великим вогким оком, кліпнув довгими віями й відвернувся. Славко забігав біля огорожі, простягав верблюдові бублика: «Ну чого ти? На!» - але верблюд так і не глянув на нього. «Верблюдику!» - гукав до нього Славко, але верблюд тільки вище зводив голову й не дивився...
— Пора вертатися, бо спізнимося на обід, - сказала Марія Степанівна. І всі вони поїхали назад - до дитячого садка.
Як пообідали, Марія Степанівна спитала:
— А тепер скажіть мені, що вам сподобалося в зоопарку?
Всі закричали, що їм усе-усе сподобалося і що вони хочуть знову туди поїхати. А Славко спитав:
— Чого мавпи такі веселі, а верблюд сумний?
— І чому слон зодягається в пилюку? - докинув Петрик.
— І чому він її відразу змиває? - то вже Яринка.
— Гаразд, - посміхнулася Марія Степанівна. - Я можу розповісти про це казку. Хочете?
— Хочемо! - закричали всі. Вони посідали кружка навколо Марії Степанівни, а Славко - найближче за всіх, і не сам, а з своїм планером. Бо ні в зоопарк, ні спати по обіді взяти планер Марія Степанівна не дозволила, тож тепер не випускав його з рук. Щоб знову хтось не вхопив.
Марія Степанівна трохи помовчала, а далі й почала:
— Колись давно, в далекій теплій країні жили в одного хазяїна Слон, Верблюд та Мавпа. Слона дуже шанували, а на свята виводили в місто у розкішній попоні, вишитій сріблом та золотом.
— А що таке попона? - спитала Яринка.
— То така накидка - на всю спину. Слон поважно виступав вулицями міста, і всі милувалися його блискучою попоною.
— Ага, слон знову хоче мати попону, тому й вбирається в пилюку, - здогадався Петрик.
— А вона йому не подобається, от і змиває, - зміркувала Яринка.
— Так, - погодилася Марія Степанівна.
— А у Верблюда була попона? - спитав Василько.
— Ні, не було. Верблюдові доводилося багато працювати, перевозити на своїй горбатій спині різні вантажі, ходити в далекі дороги.
Коли Верблюд переходив пустелю, він навіть довгий час не їв і не пив, бо в пустелі ж ніщо не росте і немає води. Але Верблюд дуже терплячий, йому і в голову не спадало скаржитися.
— Тому він і досі такий сумний? - спитав Славко.
— Ні, не тому. Слухайте далі. Ну, а Мавпа - що ж? Вона жила у хазяїна просто так - для забави. Бо й справді вона весела. Цілими днями Мавпа скакала й розважалася, сьогодні ви це бачили самі.
— Бачили! - Славко хотів показати, як стрибає мавпа, але побоявся впустити свого планера.
— І от одного разу, перед святом, хазяїн виніс надвір Слонову попону, щоб почистити, аби краще блищала. Почистив, повісив у дворі, а сам ще й пішов мити Слона: він хотів, щоб його Слон був найкращий за всіх інших Слонів.
А в дворі стояв Верблюд. Він саме повернувся з далекої дороги і тепер їв, пив і спочивав. Аж угледів - щось сяє. Здивувався, покинув їсти, підійшов ближче і скам’янів: такої краси ще не бачив, його ж ніколи не брали на свята. «Ех, - подумав Верблюд, - якби ж мені таку попону! Став би і я гарний, - горбів ніхто б не помітив».
— Але ж то не його попона, - нагадав Славко.
— Не його. Але хочеться, бо дуже гарна. От буває так: чогось не можна брати, а кортить.
Зітхнув Верблюд, одійшов. А в самого думка: «Хоч би хвилиночку походити в попоні».
Василько мовчки і собі зітхнув.
— Мнеться Верблюд, відвернутися хоче, та очі самі на попону дивляться. Врешті не стерпів і..
— І украв! - скрикнув Петрик.
— Ні, не крав, він був чесний Верблюд. Вирішив тільки приміряти на однісіньку хвилинку. Підійшов, підліз під попону, а вона сама йому так і лягла на спину. Укрила Верблюда, горби заховала. Підійшов він до річки, - річка там близенько протікала, глянув: сам себе не впізнає, бо аж сяє весь. «Ну, - думає, - ще трошечки походжу й відразу на місце повішу». Та й пішов понад річкою.
А тут уже Слона пора на свято вбирати. Де попона? Хазяїн шукає, Слон гнівається, бо ж на свято запізнюються, а він звик найпершим по вулиці йти, а за ним уже інші Слони. Аж тут Мавпа прибігла.
— Слоне, Слоне, наш Верблюд у твоїй попоні ходить!
— Верблюд? У моїй попоні? - не повірив Слон. - Та бути того не може!
— Ось ходімо до річки, сам побачиш.
Пішов Слон. Справді - Верблюд над річкою, а на ньому Слонова попона блищить.
— Ти нащо вкрав мою попону? - затрубив Слон, аж пальми захиталися. — Та як ти смів?!
— Я не крав, - злякався Верблюд. — Я тільки... приміряти...
— Приміряти! - дмухнув Слон. — Не на твої горби така попона. Ану, віддавай!
Стягнув Слон хоботом з Верблюда попону, накинув на себе й гордовито пішов, не оглядаючись. А Верблюд мало не плаче...
— А що, поносив Слонову попону? - регоче Мавпа.
Верблюд мовчки глянув на Мавпу й одвернувся.
— А Слон запізнився на свято? - спитала Яринка.
— Запізнився. Не першим того разу йшов, а останнім. З того часу на Верблюда гнівається. А Верблюд сумує.
— Мавпа - ябеда! - сердито крикнув Петрик.
— Подумаєш! Ну, поносив трохи попону, то й що? - мовила Яринка.
Василько знову зітхнув, а Славко не промовив ні слова.
Коли Марія Степанівна повела дітвору на прогулянку, Славко несміливо приступив до Василька й простягнув йому свого планера.
— На... Запускай скільки хочеш...
Джерело: Письменна Лариса. Чому сумний верблюд // Казки, небом криті, а вітром підбиті / Л. Письменна. – Київ, 1990. – С. 21-29.