Дощ
Дощ
Уривок
У землянці коло вікна сиділо трійко дітей — старша дівчинка й двоє малих хлопчиків. У хатині й завжди буває темно: перед віконцями дуби стіною та буйні, високі стебла квіток; а тепер дітям здавалось, що вже вечір і що зараз прийде мати.
Дала їм мати хліба й на сніданок, і на обід. Давно вже й поснідали, і пообідали й, позбиравши шматочки, пополуднали та й знову їсти захотіли. Треба, щоб уже вечір був.
Більшим боязко, а малому байдуже — плаче, просить їсти та маму гукає.
Темно, аж сумно...
І відразу щось розтяло хмару і мовчки нахваляється на когось огняною лозиною.
Тихий задуманий блиск тремтить по темних стінах, на миснику й на іконах.
"Гур-гур..." — торохнуло й покотилось щось над хатою. Дзвенять шибки, посуд на суднику, на воднику у сінях відра.
— Хліба! — тоненько скиглить дитина.
— Цить! — тихо, потайки шепоче йому сестра й пучкою показує у вікно:— Он бозя золотою різкою свариться, каже: ну-ну! ось я тобі дам хліба!
Широко одкриває дитина очи ці і затихає.
А кругом знову темно. Тільки дощ сіє й сіє на чиїсь лани.
...В напільне вікно почало видніти. Дивуються діти, думали — вже ніч, а воно знову дніє.
І знову синіє небо, а на ньому золоте сонце — сипле скрізь гарячими, блискучими бризками. По шляху біжать жваві струмочки — крутяться, підстрибують, танцюють, весело про щось буркочуть.
Пишається проти сонця гай, увесь у блискучих краплях, як у дорогому намисті. Густішою стіною сплелося жито, що почало вже квітувати — пустило із себе дух свого цвіту. Поміж його стеблами засіяли волошки, немов посвітились сині лампадки. Зажаріли головки горицвіту, загула бджола. Високо під небом кигикнула чайка, блиснула срібним крилом.
Битим шляхом скриплять вози, лунає бадьорий гомін — люди вертаються з базару.
Веселий шлях: з одного боку дуби — як стіна, з другого — лавою буйні хліба. Здіймає чоловік шапку на возі, милується божими розкошами.
Із квітника од землянки вибігають на шлях три маленькі, обідрані, бідні примари. Вирядились на шляху, дожидають.
— Дядю, дайте гостинця! — тихо, боязко промовив хлопчик.
— Мовчи! — суворо насварилася на нього дівчинка.— Стидно прохати: як похвалюсь мамі, то будеш знати!
І всі замовкли, тільки дивились на проїжджаючих пильними-пильними очима.
Проїхали, не помітили.
Джерело: Васильченко С. Дощ : оповідання : [уривок] / С. Васильченко. – Київ, 1981. – С. 5-11.