Марта і Глинка
Марта і Глинка
Нам подарували телицю Марту. Пасти її було нікому, бо я вже пішов до школи, а більше в сім’ї нікого не було, хто б міг стати пастухом. Тому телицю припинали у саду між деревами на не дуже густій, але ще зеленій травці.
У мене була улюблена курочка Глинка. Я прозвав її так за її жовтаво-червонуватий колір. Коли я прибігав зі школи, вона завжди мене зустрічала, сподіваючись ковтнути з моїх рук крихту хліба чи кілька смачних смажених насінин.
Одначе останніми днями вона цього не робила. Спочатку я думав, що курочка пропала. Але ні, я побачив її у саду, вона походжала біля телиці Марти. Ну й нехай собі – вирішив я. Мабуть, не голодна.
Та коли я уздрів, що Глинка від Марти майже не відходить і не біжить навіть на голосне материне «ціпу-ціпу» – мені стало цікаво. І я почав спостерігати.
Виявилось, що Глинка здзьобує з Мартиних ніг надокучливих і дуже в’їдливих мух, та так старанно, що мухи навіть не встигають добре укусити Марту. З цього почалося. А коли курочка і телиця звикли одна до одної, то не було на Марті такого місця, на якому б Глинка не діставала злючу комаху. Курочка вільно злітала на спину до Марти, і Марта тільки з приємнимвідчуттямзаплющувалаочі та помахувала хвостом. Ясно було, що і Глинці від того добре, мабуть, мухи – досить смачна куряча їжа.
Одного разу, прийшовши зі школи, я сів за кущем, щоб спостерігати за цією зворушливою дружбою. Мух на Марті не було. Телиця лежала, а Глинка подрімувала недалеко. Раптом пішов дощ. Марта відразу зіп’ялася на ноги, а курочка чимдуж кинулася під неї. То була чудесна схованка від дощу.
Може, це трапилось і випадково, тільки я певен, що Марта таким способом віддячувала Глинці за її хорошу і самовіддану товариську роботу.
Джерело: Бичко В. Марта і Глинка / В. Бичко // Горобець-моряк : оповідання / В Бичко. – Київ, 1964. – С. 14-15.