Ой, весно, весно, днем красна
ОЙ, ВЕСНО, ВЕСНО, ДНЕМ КРАСНА
Не встигли ми перекинутися враженнями від побаченого, як хороводи розпалися на кілька груп. Невеличкий гурт дівчат став поруч нас, і задзвеніла давня співаночка:
А ми просо сіяли, сіяли,
Ой, див, Ладо, сіяли, сіяли.
Хлопці, що стояли неподалік, відповіли:
А ми просо витопчем, витопчем,
Ой, див, Ладо, витопчем, витопчем!
Дідусь знову нахилився до мене, упівголоса пояснив:
— Ось саме ця пісня, в якій мовиться про Ладо, найбільш давня. їй, може, тисяча, а то й більше років. Так співали наші пращури.
Я поцікавився, звідки про це відомо дідусеві?
— За кожним словом, — відповів він, — стоїть історія. Іноді досить одного слівця, щоб дізнатися про вік пісні, де і коли вона створювалася...
Згадка про Ладо, як я довідався, також має свою історію. Родовід слова тягнеться з дохристиянського періоду, тобто від 988 року. Саме тоді київський князь Володимир Великий висвятив у дніпровських водах перших християн. До цього вони поклонялися міфічним богам — Ярилові, Дажбогові, Перунові...
Серед них була і Лада — богиня Сонця, злагоди, любові та достатку. Це — одна з найдавніших міфологічних покровительок у східних та південних слов’ян. Про неї мовиться і в іншій весняночці: "Благослови, мати, ой мати Лада, весну закликати..."
Біля скульптур, виготовлених з дерева чи каменю на честь певних богів, язичники влаштовували релігійні обряди. Такі капища, тобто святі місця, існували на всій території Київської Русі. їм поклонявся і Володимир Святославович. Але згодом, побувавши у Греції і ближче познайомившись з християнським обрядом, він вирішив запровадити його на Русі.
Після приїзду з Константинополя князь наказав придворним слугам викинути язичеських богів у Дніпро. Як згадує тогочасний літописець, кияни бігли берегом повноводої ріки і волали: "Видибай, видибай, наш міцний боже!"
Одна з скульптур начебто і справді пристала до берега. Це місце й досі кияни називають Видубичами.
Пізніше, коли міфологічні боги вже втратили своє первісне значення, словом "ладо" стали пестливо називати своїх дітей, чоловіків, дружин і навіть князів. У Тараса Шевченка є вірш, де він, вустами князевої дружини, мовить: Вітрило-вітре мій єдиний, Легкий, крилатий господине! Нащо на дужому крилі На всі любії мої, На князя, ладо моє миле, Ти ханові метаєш стріли?
У сьогоднішній веснянці, де є слова: "Ой, див, Ладо, витопчем, витопчем!", йдеться саме про давню богиню Сонця, злагоди, любові та достатку.
За танком "А ми просо сіяли..." пішли інші і не менш цікаві — "Льон", "Гречка", "Огірочки", "Коноплі"...
Дуже цікавою була сценка про журавля, що занадився до бабусиних конопель. Учасниці хороводу імітували довгоногу птицю, яка толочить бабусин посів і нізащо не хоче полишити огородець. Нарешті його таки випроводили з накличкою: "Такий-сякий цибле конопельки щипле!".
За різними забавками та іграми не помітили, як надійшов полудень. Після останньої веснянки хлопці одразу винесли на довгій тичці зиму-опудало. Це була сплетена з соломи велика лялька. Вона чимось нагадувала бабу-ягу. За допомогою непомітних для нас рухів і діалогів опудало ворушилося, наче живе, просило помилування: "Та я ж, — казало, — ще не встигла нарозкошуватися вволю..." — "Годі тобі, зимо, зимувати. Вже весна надворі!" — "Та я ж..."
Але хлопці були непоступливими. Вони швидко підпалили ляльку. Вогонь під дружні оплески миттю "з’їдав зиму".
Рештки від солом’яного опудала віднесли до річки й кинули у воду. Швидка течія змила останні сліди зими.
Дівчата напрощанок заспівали веселу весняночку. Люди почали розходитися по домівках. За ними й ми втрьох. На радощах, що вперше побачив усі веснянкові дії, я запитав у дідуся:
— Навіщо хлопці спалили опудало?
Дідусь поклав ліву долоню на моє плече, а правою натискав на костура. Так йому було легше йти.
— Солом’яна лялька, — відповів невдовзі, — то мовби зима: ось її і спалюють, щоб більше не поверталися заморозки. Бач, усе довкола роззеленілося, зацвіло. Так наші пращури зустрічали найкращу пору року — піснями, танками, веселими забавами. Зроду-віку молодь у квітні виходила на луки і святкувала відродження природи веснянками, а по-нашому — гаївками. У Західних областях України їх ще називають гагівки або гагілки. Цей обряд справляли по всіх селах України.
— В інших народів є такі ігри? — цікавлюся в дідуся.
— Немає. Веснянки збереглися тільки в нас на Україні.
— Чому саме в квітні, можна було б і в травні святкувати?
— Тому що цвітень-переплітень переплітає трохи зими, а трохи літа, — пояснив дідусь. — Одне слово, це вже справжній весняний місяць, який особливо шанували наші пращури. Тому й назв він прибрав чи не найбільше — "крас-нець", "лікавець", "снігогін", "дзюрчальник", "водолій", "березозарник". І в кожній такій накличці свій зміст, що відповідає удачі другого місяця весни.
А ось і наша хата. Я глянув на неї і очам своїм не повірив. На гребені, прикладеному кроквочками, стояв — хто б ви подумали! — живий лелека! Він зірко стежив за нами чорними пуп’янками очей і наче усміхався.
— Дивіться, дивіться, уже боцман повернувся з вирію! — голосно закричав я.
Дідусь з бабусею глянули на хату.
— Боже ж ти мій! — сплеснули долонями бабуся. — Наш дорогий гість повернувся!
Хвилину-другу ми стояли мовчки. Чорногуз спроквола пройшовся між кроквочками і, змахнувши крилами, повільно над нами зробив три кроки.
— Так, вже й боцман весну почув. Отже, й справді на тепло повернуло. Ану ж бо, онучку, діставай хутенько свого записника.
На цьому й розійшлися. Дідусь пішов собі, а бабуся припали до грядки, щоб нащипати свіжого щавлю.
Джерело: Скуратівський Василь. Ой, весно, весно, днем красна // Погостини, або Дванадцять мандрівок у глибину століть : оповідання / В. Скуратівський. – Київ, 1990. – С. 43-52.