«Пам’ять іде…»
Пам’ять іде. А дороги спіраль –
начебто вуж на трипільській посудині.
Пам’яті важко – їй застують даль
випиті чаші і ледве пригублені.
По черепочку та по черепку
поміж кістками і воїв, і ратаїв –
не поспішаючи, не нашвидку –
ой як нелегко докупи зібрати їх.
Гори лежать їх, розбитих на прах.
Чим вони повнились? Медом чи трутою?..
Пам’яті страшно, і весь її страх
в тім, що, можливо, я все переплутаю.
Коло за колом, виток за витоком –
до серцевини, до суті, до істини.
Пам’яті важко – нерідко повзком
довгі долати доводиться відстані.
Хто ми і звідки ми? Де ми взялись?
Де наші корені? Де наші витоки?
В тім, що було і забулось колись,
мусить не хтось розібратись, а ми таки.
Все затопила вода, що спливала:
цеглу, що стала первісною глиною,
кров, що згоріла у жилах дотла,
попіл, що став сивиною полинною…
Пам’яті гірко. Не від полину –
від мілини і набридлого спокою.
Пам’ять нарешті іде в глибину,
щоб називатись віднині – глибокою.
Глибше і глибше – до самого дна, –
так, щоб аж мулу його наковтатися!..
Пам’яті легко – нарешті вона
знає, куди і до кого вертатися.
Кичинський А. «Пам’ять іде…» / А. Кичинський // Срібна голка і нить золота. - Херсон, 2010. - С. 22.