Крісло
Крісло
За вікном не вгаса завірюха. На шибках – густий наліт снігу. І скільки не топить Ганна «буржуйку», все одно та дихає холодом.
З двору долітає гуркіт від вибухів снарядів. «Далекобійники стріляють по місту», – думає жінка, вже вкотре підіймаючи з підлоги фотографію статного солдата. А вона знову випадає з її безсилих рук.
Мовчить солдат. Тоді рука жінки опускається на дно кишені, знаходить маленький клаптик «похоронки», німіє.
Порожніми очима Ганна обводить кімнату. Вже встигла все порубати, добуваючи тепло, рятуючи себе для сина. Залишились в кімнаті вона та стара «буржуйка» з дверцятами, підпертими сокирою. І це крісло. Одне єдине. Воно для Ганни було найдорожчим. Своїми руками Йванко змайстрував ще перед війною.
– Зручно, мамо, буде сидіти, – казав, радіючи з цієї роботи.
Ганна хукає в долоні. Холод. Та знає, що швидше замерзне, аніж підніме сокиру на синів подарунок.
– Йванку, Йванку, невже це правда?..
А перед її очима він, живий, радісний, з усмішкою. Як дзвін, його слова:
– Мамо, скоро вже буду справжнім столяром. Влаштуюсь на роботу. Ось тоді заживемо! Куплю тобі сукню, найкрасивішу, найдорожчу.
Куплю…Куплю…
Все збиралася про невістку з сином мову завести, та не встигла. Тепер не бачити Ганні ані невістки, ані внуків. Тепер їй все одно. Клубочок її тіла, вмощеному на синовому кріслі, стає з кожним днем все меншим і меншим. Здається, уже нічого не змусить жінку звестися, ступити на долівку.
Та раптом, що це? Знадвору долинув стогін. Відчинила двері і остовпіла. Під порогом лежало дитинча. Схопила його на руки…
Довго розтирала задубіле дитяче тільце, аж поки воно не порожевіло.
– Холодно, матусю, – тихенько схлипнула дівчинка.
Ганнин погляд зупинився на буржуйці. Холодна, чорна. Миттю схопила сокиру і підійшла до крісла…
Джерело: Велесик Петро. Крісло / П. Велесик // Лови кажанів : новели / П. Велесик. – Костопіль, 2011. – С. 133-134.