Національна бібліотека України для дітей
     
Віртуальна довідка1
Наша адреса:
03190, Київ, вул. Януша Корчака, 60
 
Написать письмо
 
 
 
   
Пошук по сайту  
 
Пропустить Навигационные Ссылки.
Про бібліотеку
Послуги та сервіси
Електронні ресурси
Вибрані інтернет-ресурси
Це важливо знати
На допомогу бібліотекареві
«Там, де Ятрань...»

       Рип-скрип, стук.
       Рип-скрип, стук.

       Ці монотонні і не дуже приємні для наших вух звуки змішуються з іншими:
       «Там де Ятрань круто в'ється».

       Не знали ми, хто така Ятрань, і чому вона в'ється, але зачаровано слухали тихий бабусин голос.

       Бабуся Дарина ткала.

       Старенький, уже місцями трухлявий і побитий шашелем верстат – то бабусин скарб. Раніше з-під вправних її рук виходили дивовижної краси рушники, якими прикрашена вся ошатна бабусина хатина.

       Тепер вона створює ряднини, красиві барвисті доріжки.

       Ми – весела ватага дітвори – три сестрички і дві подружки-сусідки з печі захоплено дивилися на те дійство, слухали тиху журливу пісню.

       Бабуся в житті була веселою людиною, але чомусь завжди співала тільки сумні пісні.

       – Бабо, а розкажіть нам казку.

       – Вже великі для казок, дівота. Заміж скоро, а вам все смішки.

       Голос у баби сердитий, та в кутиках очей іскрами бринить сміх.

       Баба Даша – незвичайний оповідач.

       Хоч казку, чи якусь цікаву оповідку, чи щось із свого довгого бурхливого життя – ми слухали її, затамувавши подих.

       – Слухайте, тільки тихенько. Піч не розваліть мені, кози!

       Бабусина хатина – невеличка і низенька. Розкішна піч займала майже півкімнати. А широчезна тепла черінь манила нас зимового дня із ковзанок, як магніт.

       Заскочиш у хату, щоки горять, ніс пощипує, пальців від сніжок не відчуваєш. Скинеш важке мокре взуття і одяг. І бігом на піч. Гаряча черінь зразу щедро ділиться з тобою своїм теплом.

       Розтягнешся на ній, розімлієш від тепла і слухаєш...

       Поскрипує верстат, в'ється човник із кольоровою ниткою, тече струмочком неспішна бабусина оповідь.

       – Коли я народилася, батько мав непогане господарство, кілька десятин землі, корову, коней. Наймитів не мав, справлялись самотужки. Моя мама померла, коли мені було півроку. Батько зразу ж одружився, взяв із сусіднього села удовицю з двома дітьми. Меншій дочці було тільки чотири місяці, і спали ми в одній колисці. У батька, крім мене, було ще двоє дітей – дочки Маруся і Вівдя. Так і жили. Бідно, час такий був, та мачуха була доброю людиною. Народила вона нам ще братика і сестричку.

       У 1918 році, коли вона з односельцями їхала возом у місто на базар, на них напали бандити. Час був непевний. По наших лісах вешталось багато різноманітних загонів під різними прапорами. Але ціль у всіх була одна – нажива. Всіх пограбували, а мачуху вбили. Кажуть, що вона впізнала ватажка.

       Знов батько лишився вдівцем з купою дітей. Та недовго. Одружився. Нова мачуха привела в сім'ю свого сина та народила нам ще одного братика.

       Нас, старших дітей, нова мачуха не злюбила. Та й що казати, шестеро дітей від різних матерів – мав батько чимале придане. Жили сутужно, харчів не вистачало.

       Розбрелися ми по рідні у найми. Я з 8 років у дядини гусей пасла. До цього часу ненавиджу їхнє гелготання. Як же боляче вони щипалися, паразити. Але дядина була хорошою, не лаялася, добре годувала. Так у неї і прожила я більше трьох років.

       Навесні 1924 року мачуха померла, тато забрав мене додому, щоб доглядати менших діток і допомагати по господарству. Купа дітлахів, домашня робота і робота в полі.

       І все одно, страшна бідність.

       Та невдовзі тато одружився знов, привів у хату жінку – вдову з двома дітьми. Нова мачуха, тьотя Оля, зібрала всіх батькових дітей – і своїх, і прийомних – назад під дахом старої татової хати.

       Навіть не знаю, звідки знаходила вона тепло і щире слово для кожного з нас. Так і жили ми всі разом, бідно, голодно, в роботі, в турботах – величезна сім'я хоч і не зовсім рідних, та близьких людей.

       Мама Оля любила нас всіх, оберігала і підтримувала, поки час і доля не розметали нас по світах.

       ...Скрипів верстат. А ми лежали на печі, як миші, затамувавши подих. Слухали. Уявляли. І не могли уявити.

       А бабуся знову завела свою сумну пісню «Там, де Ятрань...».

       Рип-скрип, стук...
       Рип-скрип, стук...

 

Для редагування, видалення інформаціі про дитину з сайту або повідомлення про нелегальний контент Ви можете звернутися за адресою: library@chl.kiev.ua

 
Останнє оновлення: 12.12.2024
© 1999-2010р. Національна бібліотека України для дітей