V. 1923. Цей день в історії…
У 1923 році радянський уряд проголосив політику коренізації/українізації. Тобто залучення корінного населення до місцевого керівництва і надання їхній мові офіційного статусу. 25 квітня 1923 року завершив свою роботу ХІІ з'їзд РКП(б), резолюцією якого було започатковано політику «коренізації».
Головною причиною радянської «коренізації» (в Україні – українізація) було намагання політичного керівництва перетягнути українські народні маси на свій бік, адже під час українсько-російського протистояння 1917-1921 років більшість українців віддавали перевагу національним гаслам. Національно-визвольний рух продовжував існувати. І в цій більшовицькій політиці українізація займала одне з важливих місць. Адже український національний рух виявився досить потужний і становив серйозну загрозу для тогочасного режиму. Більшовики, здійснюючи політику українізації, сподівалися, що з часом їм вдасться приєднати до СРСР території за його межами, які заселені українцями, а також залучити до співпраці деяких знакових українських діячів, які опинилися в еміграції.
Українізація була важливим моментом політики більшовиків. Тому 27 липня 1923 року рада народних комісарів УСРР видала декрет «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних та культурно-освітніх установ», що передбачав перехід на українську мову викладання у навчальних закладах. Окрім освіти, нова політика найбільше стосувалася ще двох царин — державних установ та культури. 1 серпня цього ж року було видано постанову «Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української культури». Досягти поставлених завдань планувалося шляхом широкого залучення місцевих кадрів до управлінських структур (українці становили лише п’яту частину). Паралельно з цим, відбувалася кампанія з ліквідації неписемності (лікнеп) серед дорослого населення. На кінець 20-х років уже більше половини населення України вміло читати, серед молоді рівень неписемності був дуже низьким.
У цей період активізується і літературне життя: з'явилися літературні об'єднання, що орієнтувалися на селянство («Плуг») та робітництво («Ґарт»), а також «Ланка» (пізніше МАРС (Майстерня революційного слова) та літературне об’єднання, засноване в Харкові ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). Продовжував становлення театр «Березіль», заснований у 1922 році під керівництвом Леся Курбаса, який розпочинає пошуки нових форм вираження та відходу від реалістичного театру. З 1921 року навіть діяла Українська автокефальна православна церква під керівництвом митрополита Василя Липківського. До України почали повертатися вимушені (за політичними поглядами) емігранти, серед яких і Михайло Грушевський, який 1923 року був обраний академіком ВУАН (Національна академія наук).
Однак українізація зустріла опір та саботаж у партійних та державних органах, а також серед населення русифікованих міст. Робили це не лише росіяни чи русифіковані євреї, які обіймали чимало керівних посад, а й русифіковані українці. В органах центральної влади вдалося українізувати лише 10-15% діловодства. Якщо раніше у ВУЦВК (Всеукраїнський центральний виконавчий комітет) неофіційно існувала практика, що листів українською мовою взагалі не читали і доводилося писати в комітет російською, то тепер стало навпаки. На місцях усе залежало від регіону: на Київщині значну частину діловодства здійснювали українською мовою, натомість рівень українізації на Донбасі майже дорівнював нулю.
Звісно, спроба українізації 1923-1925 років мала і позитивні досягнення. Наприклад, побільшало шкіл з українською мовою навчання: з 50% у 1922 році до 78% 1925 році. За той же період кількість україномовних профшкіл виросла з 2% до 22%, технікумів — з 16% до 31%, вишів — з 17% до 24%.
Певних успіхів досягли у видавничій справі. Кількість (якщо рахувати за назвами) книжок українською мовою збільшилася з 31% до 40%, журналів — із 32% до 45%, газет — із 38% до 39%.
Українізація дала поштовх до початку українського національного відродження 1920-х років — активного розвитку української культурно-мистецької сфери. Виникло ціле покоління молодих українських митців, які творили новий етап українського модернізму та самобутньої культури. Пізніше цей період назвуть «Розстріляним відродженням».
Більшовицька політика коренізації, яка за потреби коригувалася кремлем, згодом призвела до поширення ідеї про необхідність «наближення» української мови до російської з метою їхнього подальшого «злиття». І вже через 10 років відбувся різкий поворот у національній політиці, суть якого полягала у тому, що в Україні саме «український націоналізм» було визнано основною небезпекою в національному питанні, а здійснювана до того часу українізація була оголошена «петлюрівською» та замінена на «більшовицьку». І всі здобутки періоду українізації зазнали тотального знищення.
