Тернистими шляхами однодумців: особисте життя
У 1883 році у Змієві на вчительських курсах Борис Грінченко познайомився з молодою вчителькою Марією Миколаївною Гладиліною. Ця зустріч у його житті була найважливішою. Щирі задушевні розмови, спільні інтереси, листування зблизило їх так, що вони називали одне одного лише по-родинному: «Сестро Марусю», «Брате Борисе». Письменникові, самотньому в той час, важко було переносити бачене і пережите, а однодумців, щирих і вірних, не зустрічалось. І тільки з Марією Миколаївною танула його самота. Вони були однодумцями і однолітками. Він палко і щиро закохався у цю розумну, добру й відверту дівчину, яка стала йому вірним другом і соратником у всіх справах. На початку 1884 р. вони одружуються. Того ж року народилась донечка Насточка. Молоді батьки між собою і дочкою спілкувалися тільки українською. Самі писали для донечки перші книжечки, потім український рукописний буквар та рукописну читанку «Квітка». За ними Борис Дмитрович вчив і інших дітей читати, тому що всі підручники на той час були російськомовні. Б. Грінченко викладав у приватній школі Х.Д. Алчевської, у с. Олексіївці Катеринославської губернії. Донька Настя бавилася з селянськими дітьми, частенько до села приїздили Алчевські. Тоді Настя бавилася з Христинкою, онукою Христини Данилівни.
Після шести років вчителювання Грінченки попрощалися із селом Олексіївка. Насті прийшла пора продовжити навчання. У той час у Катеринославі не було такого середовища серед інтелігенції, де б можна було знайти спільне за інтересами товариство. Друзі з Чернігова були зацікавлені переїздом до них Грінченка, особливо ж В. Самійленко, М. Коцюбинський — його соратники з «Братства тарасівців».
З 1894 року родина переїхала до Чернігова. Б. Грінченко влаштувався на посаду ділознавця оціночної комісії і почалася «неволя канцелярська». Але за доносом Бориса Дмитровича було звільнено.
Після звільнення Грінченка із Земської управи, родина опинилися у скрутному матеріальному становищі. Через деякий час друзі допомогли влаштуватися йому у Чернігівському музеї української старожитності завзятого колекціонера Василя Тарновського. Музей на той час був одним із найбагатших зібрань з історії, мистецтва, літератури, етнографії та археологічних знахідок в Україні. Тільки експонатів з іменем Тараса Шевченка нараховувалось 758.
Борис Грінченко із властивою йому працьовитістю взявся за діло. Разом із Марією Миколаївною цілими днями і вечорами проводив упорядкування нагромаджених безцінних скарбів української старовини. У 1900 році був складений і виданий великий том «Каталога музея украинских древностей». Багато довелось їздити по Україні й розшукувати нові невідомі експонати.
Маленька кімнатка Грінченків на Чернігівському шосе дивувала гостей: господарі її завжди щось писали, редагували. Марія Грінченко, письменниця (псевдонім Марія Загірня), перекладач із десятка мов, брала на себе більшу частину редакційної роботи. А поряд них Настуся зростала, писала поезії, перекладала з англійської, єврейської, французької.
У 1902 році Борису Дмитровичу запропонували взяти участь у створенні словника української мови. І сім’я Грінченків вирішила відгукнутися на запрошення. Вони переїжджають до Києва. Матеріальні умови в Києві були набагато кращими, але це не змінило ні характеру, ні працьовитості письменника. Він повністю поринув у роботу над словником, який мав бути закінчений до першого листопада 1904 року.
Донька Грінченків Настя, переїхавши у Київ разом з батьками, вступила до восьмого класу гімназії Дубинської. Дівчина цікавилась українським національним рухом, перекладала, робила спроби писати, захоплювалась музикою. Після закінчення гімназії Настя поїхала до Львова, де записалася на філософський факультет і слухала лекції професорів М. Грушевського, Ф. Колесси, К. Студинського. Незабутнє враження справила на неї зустріч з І. Франком. Крім того, Настя познайомилася з членами РУП (революційна українська партія), і це її повністю захопило. Приїжджаючи додому в Київ, не дивлячись на перевірку, вона привозила підпільну літературу. Анастасія обрала революційний шлях, ставши активною учасницею соціал-демократичного робітничого руху. Архівні документи засвідчують її пряму причетність до збройних виступів у роки першої російської революції, в яких вона брала участь зі своїм нареченим. Саме за це її було запроторено до буцегарні. Батьки з розумінням ставилися до революційної діяльності доньки і витратили немало зусиль, щоб звільнити її з в’язниці за станом здоров’я.
Невдовзі надійшла трагічна розв’язка: Настя Грінченко померла 1908 року, а за нею і її крихітний син, єдиний онук письменника. Борис Грінченко тяжко пережив нещастя, у яке потрапила його родина. Він починає хворіти і у вересні 1909 року виїздить разом із дружиною на лікування до Італії. Південне місто Оспедаленні стало його останнім життєвим притулком. 6 травня 1910 р. не стало видатного українського письменника, вченого, освітнього і громадського діяча. Похорони відбулися 9 травня у Києві на Байковій горі.
«Життя порожнє, все опустіло. Нема чим жити. Лишилася тільки праця, і я житиму для праці», — записала Марія Грінченко.
