Душа бентежна і вразлива
Микола Трублаїні належав до отої казкової породи невмирайлів,
що над ними, либонь, не владна і сама вельможна пані смерть…
О. Ільченко
Він став одним із перших українських письменників пригодницького жанру. Його твори – значний внесок у скарбницю української дитячої літератури. Повісті та оповідання Миколи Трублаїні овіяні романтикою і вірою у досягнення мети. Герої творів – звичайні люди, веселі, віддані своїй справі, сердечні до товаришів, відважні і дужі. Таким був і сам Микола Петрович Трублаїні. Його ім’я стоїть поряд з іменами найкращих українських письменників, які створювали літературу для дітей у 20-30-ті роки XX століття.
Навряд чи думав Микола Трублаєвський, меткий чорноокий хлопчина, що стане колись відомим літератором. Він народився 25 квітня 1907 року в селі Вільшанці на Вінниччині. Батько його був лісничим, мати – сільська вчителька. У Вільшанці минуло дитинство і перші юнацькі роки Миколи. Рідне село загубилося серед мальовничих подільських степів. Чарівність того краю нікого не залишає байдужим, особливо, якщо людина чутлива до краси, а душа її бентежна і вразлива, сповнена високих поривань. Справді-бо, як багато можна для себе відкрити навіть серед, здавалося б, звичайного й буденного! Треба тільки трохи докласти зусиль та включити уяву – і вже хмари не хмари, а розвихренні вітрила каравел, іскриста роса в лузі мерехтить незвіданими зорями космічних далей, а завивання степового вітру лунає найчарівнішою музикою. І малий Миколка жадібно вбирає в себе цю неповторну красу землі, її материнську ласкавість. Дитинство Трублаїні припало на похмурі дореволюційні літа. 1915 року, коли Микола підріс, його, незважаючи на скромні статки, все ж віддали в науку до Немирівської гімназії. Змалку допитливий, він любить слухати казки, цікаві бувальщини. Рано навчившись читати, допізна засиджується над книжками. Особливо любить ті, в яких розповідається про подвиги та далекі мандри...
1920 року, коли Миколі щойно виповнилося тринадцять, він залишив навчання і, приставши до загону червоноармійців, вирушив на громадянську війну. Однак дорогою, зірвавшись із підніжки вагону, пошкодив ногу, тож довелося їхати додому.
До гімназії Микола не повернувся, натомість почав займатися самоосвітою. Організував у рідному селі хату-читальню та керував сільською самодіяльністю. Чи варто казати, що такі організаторські та творчі здібності не дали хлопцю надовго «засидітися» в селі?
У вінницьких газетах почали з’являтися його дописи про життя на селі. 1925 року редакція газети «Червоний шлях» посилає Миколу на навчання на Всеукраїнські курси журналістики у Харкові. «Навчаючись там, Микола Трублаєвський водночас встигав працювати кореспондентом у кількох газетах, – згадує письменник Анатолій Костецький. – Якось його товариш Терень Масенко жартома порівняв Миколу з популярними тоді за свою вроджену непосидючість італійськими журналістами, назвавши юнака «Трублаїні». Це італізоване прізвище-жарт приліпилося до Трублаєвського на все подальше життя…».
