Діяльність видавництв та становлення друкарської галузі
1. Формування державного керівництва видавництвами
Незважаючи на те, що на початку 1921 року було націоналізовано 1036 поліграфічних підприємств у Катеринославській, Київській, Одеській, Харківській та інших губерніях, діяльність приватних видавництв і вільний продаж книг влада дозволила.
Одночасно з націоналізацією поліграфічних підприємств відбувався процес концентрації виробництва. Та монополізація галузі нещадно вплинула і на самі видавництва, які не врятувались; книгарні зачинялись, а книжка зникла й зробилась неприступною річчю.
Водночас у країні продовжувалося формування багатоступінчастої структури фінансового підпорядкування державного керівництва видавництвами, що унеможливлювало існування будь-якої самостійності у видавничій справі. 14 липня 1921 р. у Харкові була видана Постанова Раднаркому УСРР «Об объединении деятельности редиздатотделов Наркоматов и Центральных учреждений Украины», у якій зазначалося, що усі повноваження видавництва і нагляду за всією друкованою продукцією одноосібно надаються Всеукраїнському державному видавництву (ВДВ).
Щодо приватних видавництв, то РНК УСРР розробив у жовтні 1921 р. спеціальні правила, згідно з якими кожне видавництво подавало Всеукрвидаву загальний видавничий план та 
отримувало дозвіл на видання книг. Приватні видавництва обов’язково реєстрували статути в органах НКВД. У Положенні «Про порядок розподілу Друкованих видань» від 14 жовтня 1921 року розкривалися основні правила розподілу друкованих видань, та зазначалося, що їх розповсюдження здійснювалося Всеукрвидавом та Держвидавом, а також приватними видавництвами в порядку виконання держплану. Націоналізовані книжкові фонди колишніх приватних власників належали Всеукрвидаву, який мав монопольне право купувати оптом видання у будь-яких видавництвах. Приватним особам і кооперативам дозволялося відкривати підприємства для продажу друкованих видань за попереднім дозволом Всеукрвидаву. Діяльність кооперативних та приватних видавництв здійснювалася під жорстким контролем розгалуженої системи органів радянської цензури. Випуском книг у 1921 р. займалися видавництва: Всеукраїнське державне видавництво, «Пролетарій», «Слово», Дніпросоюз, «Южный рабочий», «Більшовик», «Українське видавництво в Катеринославі», «Культурлига», видавничі товариства: «Дністер», «Поступ», товариства «Просвіта», а також Всеукрлітком, ВУЦИК, Губнародобраз тощо. Другим великим видавництвом Радянської України було «Пролетарій», створене як кооперативне при Харківському губкомі КП(б)У, залучалися до співпраці партійні, профспілкові та кооперативні організації. У грудні 1921 року до Харкова було переведено українське кооперативне видавництво «Рух», засноване в 1917 р. у м. Вовчі. Воно друкувало твори дореволюційних письменників у серіях, призначених для масового розповсюдження: «Бібліотека української літератури для селян і робітників книгозбірень», «Ілюстрована бібліотека для дітей», «Франківська бібліотека», «Театральна бібліотека», у якій вийшло понад 100 п’єс.
2. Діяльність українських видавництв за кордоном
У 1921 році у зв’язку зі зміною економічної ситуації (впровадження НЕПу) в Україні активізувалися й стали нарощувати потужність видавничі осередки, які виникли в країні ще наприкінці ХІХ ст. Після націоналізації їхні власники вимушені були перейти на напівлегальне становище або виїхати за кордон. Це «Час», «Вернигора», «Вік», «Просвіта» (товариство мало філії у багатьох містах України), а також «Сіяч» (Черкаси) у т.ч. і «Всесвітня бібліотека» (Київ, Відень), яку очолював І. Калинович. Книги «Всесвітньої бібліотеки» мали попит у читачів. Наприклад, видавниче товариство у Києві «Вернигора», що згодом 
переїхало до Відня, у серпні 1921 р. замовляло 10300 примірників книг «Всесвітньої бібліотеки». У 1921 році у Львові була заснована видавнича кооперативна «Червона Калина», яку очолили С. Шухевич і О. Навроцький. Видавництво було створене колишніми старшинами Українського січового союзу (УСС) з метою видавати спогади та матеріали про українські Визвольні змагання (1917—1921). У «Червоній Калині» виходили мемуари, монографії та художні твори на воєнну тематику. Власником видавництва «Русалка» (Львів), яке друкувало твори українських та зарубіжних літературних класиків, репродукції картин українських митців, був Г. Гануляк. За його підготовкою виходила «Книгозбірня школярика» (щомісячні випуски), він був й автором частини дитячих творів цього циклу. Водночас видавав «Театральну бібліотеку». За кордоном знаходилася значна кількість українських видавництв, більшість з яких субсидував уряд УНР («Дзвін», «Вернигора»). Вони створювали конкуренцію видавництвам Радянської України, однак не могли переправити друковану продукцію на Батьківщину, де у ній відчувалася потреба. Лише невелика частина книг надходила в Радянську Україну, більше їх надсилали в Галичину, Західну Волинь, Закарпаття.
В еміграції дуже гостро стояло питання збереження і функціонування кооперативного видавничого товариства «Дзвін», яке заснували В. Винниченко, Ю. Тищенко та Л. Юркевич в Києві ще у 1907 році. На кінець 1921 року «Дзвін» випустив понад 100 назв книжкових видань. Підручники С. Черкасенка, Я. Чепіги. Цього ж року всі українські зарубіжні видавництва передали «Вернигорі» свої права на перевезення книг в Україну. Але транспортування виданих книг було ускладнене, й економічна криза завдавала шкоди. Монополізація більшовиками книжкової торгівлі та встановлення ними низьких цін на книги призвели до збитковості їхнього видання за кордоном.
Отже, розвиток українського книжкового руху в 1921 році проходив за складних суспільно-політичних умов. Радянська влада і керівна Комуністична партія, зміцнюючи власні позиції в Україні, вимагали такої книги, яка б сприяла, насамперед, не усвідомленню людьми їхніх дій і намірів, а засвоєнню ними принципу субординаційного підкорення і примусового виконання їхньої волі. Шляхи впливу на випуск потрібної літератури були різноманітними: втручання у професійну діяльність редакцій, видавництв, припинення випуску видань, ненадання поліграфічної бази для матеріального забезпечення, вилучення тиражу, юридичний тиск на видавництва та поліграфічні підприємства, інформаційні обмеження, зокрема свободи слова тощо.
