МОЯ ДИТИНА -НАЙСПРАВЖНІСІНЬКА СУБКУЛЬТУРА! ТА ВСЕ Ж...

     Мушу визнати, щойно я почула, про що маю написати статтю, то відразу вирішила - я буду усіма можливими засобами захищати нас, тінейджерів, і, відповідно, буду щодуху критикувати наших батьків. Але потім, поміркувавши, заспокоїлась... Чому? Та просто уявила себе мамою.
     Що ж виходить? От люблю я свою дитину, живу заради неї, а вона із "вдячності" чомусь щоразу більше відгороджується від мене. Увесь свій час моя дитина проводить зі своїми друзями-панками (реперами, рокерами, металюгами та ін.) і просто на моїх очах перетворюється на такого-собі вже чималенького монстра...
     Кожну матір і батька час неначе калічить і потрохи вбиває, їхнє життя з кожним роком стає похмурішим. Усе особисте відходить далі і далі - на задній план. На першому ж плані -тільки їхня дитина. Змирившись із цим і увійшовши у цю роль, наші батьки часто-густо не хочуть визнавати своїх дітей дорослими і самостійними, їм зручніше з малюками - ті завжди поряд, завжди під контролем, завжди їх слухаються. Вони не нап'ються, не обкуряться і не принесуть додому дитину в 15 років...
     Та час таки не стоїть на місці. Спробуй уявити, що відчуває мама, розглядаючи сімейні фото, на яких уже не впізнає свого сина чи доньку. Ще зовсім недавно то була чепурненька дівчинка з косичками і в рожевому платтячку. Або хлопченя із найщирішою у світі усмішкою... Тепер вона бачить щось середнє між хлопцем і дівчиною або щось іще страшніше - усе в чорному, усе в пірсингу, з тонною металу по усьому тілу. Або щось "як опудало на городі" чи "немов безпритульне" (як висловлюються батьки). Не кожні мама і тато здатні зрозуміти і дозволити таке. І, як би ми їх не переконували, вони таки не сліпі...
     Вони розуміють, що їхня дитина, мабуть, не сама вирішила змінити стиль і спосіб свого життя. Слово "компанія" у них відразу асоціюється з численними "гулянками", "п'янками" чи "легкими наркотиками просто для розваги" і ще - з "поганим середовищем" (як вони це називають). Не кожна компанія така. Але ми не святі... Та, як на мене, найбільша відмінність між батьками і дітьми полягає у тому, що вони (батьки) по-справжньому замислюються над майбутнім своєї дитини. Адже в підлітковому віці так легко наробити помилок, які можуть скалічити усе життя...
     Але стоп! Бути справжнім рокером - не означає колотися наркотиками. Бути репером - не означає курити ґанджу. Виділятися із сірої маси - це не погано, важливо тільки бути чесним із самим собою. А це, на жаль, не так просто. Усі ми (поки-що діти) маємо право на самовираження. І саме у підлітковому віці людина найбільше хоче бути не такою, як усі. Так хочеться якомога яскравіше проявити себе, та передусім - знайти! А батьки дуже часто перешкоджають нашим пошукам. І це вже не так добре.
     Відомо, що одяг і стиль значною мірою пов'язані із нашим світоглядом та світосприйняттям. Речі, які ми одягаємо на себе, у значній мірі, є віддзеркаленням нашого внутрішнього світу. Та чи можна цей світ за чиєюсь навіть авторитетною вказівкою - взяти і змінити? Ні. Так само виходить і з бажаннями носити широкі штани чи "гади на підкатах", чи ту ж "гопівську спідничку"... Звичайно, кожен з нас особливий не лише через одяг. А через свою індивідуальність. Та хіба не нудно було б нам без рок-н-ролу, пірсингу чи татуювань?..
     До речі, у країнах західного світу уже давно не існує батьків, які б забороняли своїм чадам носити панківські лахміття, татуювання чи щось інше. По-моєму, розумно. І це знову означає, що наша "ненька" прогресує не в той бік. Бабці на лавочках, побачивши хлопця з кульчиком у вусі, ще довго показуватимуть на нього пальцями. Розмальовані у довільній формі футболки у них узагалі викликають шок! Якось раз у тролейбусі один дідок, щоб прочитати напис на моїй торбі, навіть окуляри вдягнув. Ну і нехай!
     Для нас же, українців, вирізнятися з-поміж інших ще й досі вважається чимось непристойним. Хоча є й певний прогрес. Якщо ж повернутися до нашої сьогоднішньої теми, то це "тиканнями пальцями" нічого, окрім оберненого ефекту, не викликає. Хіба-що спонукає нас до ще божевільніших способів самовираження! До того ж, такі методи виховання засвідчують лише ступінь невихованості дорослих (а не критикованих усіма тінейджерів). Що ж до нашої теми, то ми, сучасні підлітки, просто потребуємо більше розуміння і довіри. Прийде час, і з нас також виростуть дорослі люди. Можливо, комусь доведеться переживати за своїх власних дітей...
     Не варто лише втрачати відчуття міри. Не варто зрікатися своєї мети. Не можна забувати мрії... А вирізнятися, як на мене, усе ж треба!

А що Ви думаєте з цього приводу?
Якщо Ви хочете написати нам листа, натисніть тут

До початку розділу
До сторінки Державної бібліотеки України для дітей