Устинка
Устинка
Устинка росла в лісі, мов мале звірятко. Взимку сиділа в хаті, як у норі, а навкруги ліс похитував своєю білою головою.
Ой, та сердитий же бував він тоді! Вийдеш на двір — так дихне люто, що аж плач бере, а то як закрутить, як завиє... Страшно! Мало виходила в той час Устинка. А от як над хатою блисне сонце — тоді ліс плаче, плаче... А потім добрішає — як заграє, як зазеленіє!..
Біжить Устинка з Митриком та Степанком до струмка, а там таке діється!.. Вода люлюкає, рибка шмигає, листочки, гілочки кудись біжать, біжать далеко, що й не встежиш за ними. Станеш у воду, а вона так охоплює льодом ноги, що аж синіють. Тоді біжить Степанко з Митриком наввипередки геть аж на площину, а за ними й Устинка шкандибає. Там уже хати не видно. Кругом ліс зелено грає, а посередині квіти, сонце та метелики. Наривала тоді Устинка повну пелену квітів, а то й метелика ловила. Отак подержить пальчиками за крильця, а потім підскочить: „прр“... і лети, метелику!.. Часами Митрик із Степанком кудись побіжать, то все одно Устинки не лякає, бо все до неї лагідне. Недалеко десь зозулька: „Ку-ку!" Устинка й собі за кущик: „Ку - ку!" А де я? Інший знов кущик завжди їй дорогу показував, кудою додому йти.
Бувала Устинка і в інших місцях у лісі, сміла збирати суниці, маслюки й боровики...
Ліс її любив, і вона його любила.
Вона страшенно шкодувала лісу, коли часом хтось лютий наверне на небо чорні клубки хмар і стане скреготіти, гриміти...
Тоді мати казала: „То бозя свариться“. А ліс стогнав, боронився пелехатими руками. Мати щось шепотіла, а У станка думала: „Який поганий є той бозя... Бідненький ліс, бідненькі пташечки, зайчики"... Отак само часом дорогою до їхньої хати котили клубки пилу, — то приїжджала ціла черідка панів та собак.
Пани були, як і намальована бозя — блискучі, страшні. Батько тоді кланявся, бігав, мати віддавала молоко, суниці та гриби. А пани стріляли в лісі, собаки гавкали, і стогнав цілий бідний ліс. Часом ще дехто приїжджав до їхньої хати, але то вже такі саме люди, як Устинчин тато — так само вдягнені, так само розмовляли й так само курили. Тато їх не боявся, а тому й Устинка не боялася — вони були люди. А то раз приїхав чоловік, а на возі в його дівчинка й така саме, як вона, Устинка.
— Ти Устинка? — запитала.
— Ні, я Одарка!
— Чому ж ти не Устинка? Я — Устинка.
Дівчинка спантеличилась, а потім відповіла:
— Бо я на селі...
Так і погодилися, бо села Устинка ніколи не бачила, хоч і багато чула про нього. Є в Устинки бабуся, що завжди лежить у хаті; вона розказувала про село, що там відьми, домовики та мерці ходять... Устинка й думала, що в селі дуже страшно.
Вже з того часу, як мати стала вчити Устинку молитися богові, стало гірше їй жити. Де ж таки: набігається за цілий день — увечері впала б, як убита, а мати: „Молись бозі, грішка так лягати — бозя сваритиметься"...
І стомлено стає навколішки, за мамою проказує бозині слова, а в думках так і кричить: „У-у ти, бозя! Чого чіпляєшся? Нащо мучиш? Бозя найгірша за всіх"...
Прокинеться вранці — так би гарячого млинчика схопити, а мати знову: „Грішка, стань помолись, а то скарає!"
І знов Устинка навколішках, та й знову мука: „Як би не помолиться, щоб й бозя не знала?" А бозя все знає і все бачить, і як вже ти не повернись, коли тобі хочеться, то все одно скарає.
І стала Устинка рости та все думати, що вона хоч і маленька, а така вже грішна, що ніяк їй не бути в раю. А ще згодом одно за одним посипались лиха на Устинчину голівку.
Джерело: Брасюк Гордій. Устинка // Устинка . Г. Брасюк. — Харків, 1930. — С. 1-6.