Завжди в мене щось не так
Завжди в мене щось не так
Татко якось сказав, що я вже досить дорослий для того, щоб виводити на прогулянку Лапсика-Тапсика.
Так воно і є – я вже досить дорослий для цього, отож тричі вивів Лапсика-Тапсика на прогулянку, але на четвертий раз до мене підійшов Аттіла і навіть не позаздрив, що я гуляю з песиком, а мовчки пішов на ігровий майданчик.
Тоді я подумав, що Лапсик-Тапсик – теж досить дорослий собака для того, щоб сам міг погуляти, – і я й собі пішов па майданчик погойдатися на гойдалці.
Потім я покликав Лапсика-Тапсика, посвистів йому, але, мабуть, хтось кудись заманив його, бо він не з’являвся. Я заплакав – адже якщо Лапсик-Тапсик не знайдеться, то буде вважатися, що я його не вберіг і мені нічого не можна довіряти.
Плакав я ще й тоді, коли Борі, нарешті, знайшла мене, бо ж мене довірили їй, і, до того, мабуть, уже закінчився концерт танцювальної музики.
Ми оббігли з Борі весь парк, кликали Лапсика-Тапсика, свистіли, але назустріч нам вибіг не Лапсик-Тапсик, а татко, який шукав пас, бо ж ми були довірені йому.
Мене покарали за те, що загубив Лапсика-Тапсика, а тому, хто його знайде й приведе, було обіцяно винагороду. Про це татко і в газету написав.
На його оголошення до нас спершу привели якогось старого собаку, але той навіть порога не хотів переступати, бо відразу зрозумів, що це не тут дадуть за нього винагороду.
Потім якийсь дядько привів двох собак на вибір і став вимагати за них гроші.
Татко врешті-решт грюкнув дверима перед дядьком, але мені стало так шкода отих собак, що я витрусив з копилки назбирані мною двадцять сім форинтів і побіг за дядьком, щоб вій продав собак за зниженими ціпами, бо ж один із них кульгав, а в другого було відкушене вухо.
Дядько віддав, бо мав добре серце. Він так і сказав, що серце в нього завжди крається, коли він бачить на вулиці бездомних собак.
В мене серце теж почало краятися, коли я, ведучи отих двох собак додому, раптом побачив Лапсика-Тапсика – він біг нам назустріч, і ніхто не просив за нього грошей.
Коли я приплентався додому з трьома собаками, то першим пустив у двері Лапсика-Тапсика і почекав, доки всі натішаться, що він знайшовся.
Радість була безмежна – всі хором вигукували, як чудово, що знайшовся Лапсик-Тапсик, і як їм його бракувало.
Отож я подумав, що настав час показати і тих двох собак, бо, можливо, і собаки – такі, як окуляри: добре, коли вдома є кілька про запас. Однак за мить виявилось, що це не так.
Проте Борі показала себе дуже порядною, бо коли татко хотів вигнати мене разом із собаками, вона стала на мій захист. Мовляв, як погано, коли в когось немає братика або сестрички, отже Лапсику-Тапсику теж погано самому; коли таткова на те воля, то мене нехай виганяє, але собаки нехай залишаються.
Добре, що мама оступилася за мене – сказала, що маю добре серце, що вона дуже рада з цього, – і не дозволила вигнати.
Не слід було казати, що я купив собак за власні гроші, бо татко на це відповів: добре, що в нього немає великих грошей, бо що б ми сказали, коли б він раптом привів додому цілого верблюда.
І ще татко сказав: мене покарають тим, що два тижні не даватимуть ні копійки. Оце вже шкода, бо я б знову кидав їх у копилку, а потім оддав би таткові, щоб він купив верблюда.
Джерело: Яніковські Єва. Завжди в мене щось не так / Є. Яніковські // Завжди в мене щось не так : повість / Є. Яніковські. — Київ, 1975. — С. 18-22.