Back

Зайчик-прибивчик



Зайчик-прибивчик

Поміж бронзовими стовбурами лісу гасав сердитий вітер. Навіяло снігу на промерзлу землю, і в його пухкій постелі шукали притулку лісові мешканці.

– Ой, холодно… І їсти хочеться! – пошморгував носом зайчик, жаліючись старій зайчисі.

– Цить, дурнесенький, заспокойся. Треба звикати, Прибивчику. Не так воно вже й холодно. Справжніх морозів ще й не було.

– О, то буде ще холодніше? Я не витримаю, – тиснувся спиною до старої зайчихи.

– Витримаєш, – суворо мовила зайчиха. – Доберемо тобі ліки від холоду, від страху і від лінощів.

Кілька місяців тому, коли осінь, позолотивши все навколо, таємниче шурхотіла листям, цей зайчик прибився відкілясь до кубла старої зайчихи і став ходити за нею назирці, бо сам боявся не тільки спати, а й вийти у ліс чи в поле, щоб знайти собі якусь їжу. Зайчиха спочатку невдоволено фуркала, тупала на нього задніми ногами, проганяючи. Так уже в заячому роду заведено: з першого дня малят до самостійного життя привчати. Ото напоїть раз зайчиха – мати своїх зайчат молоком і порозносить по лісі, бо всіх дітей їй не прогодувати і від хижого звіра не встерегти. Кожному окремо легше й поживу знайти, і від недруга втекти. Натрапить зайчиха наступного дня на котрогось із своїх дітей, знову дасть молочка, а ні – то чужу дитину напоїть. Її ж дітей інші матері-зайчихи пригріють, приласкають. Тож гнівалася спочатку стара зайчиха на цього вже величенького зайця, що він отакий непристосований до суворого й небезпечного життя, а потім пожаліла: «Пропаде без мене, – подумала. – Як не я, то хто ж його всьому навчить?» Та й назвала невдаху Прибивчиком.

Щодня казала Прибивчикові, щоб не боявся холоду, бо має кожушок, щоб не лякався голоду, бо має спритні ноги. «Бійся лінощів, – казала зайчиха, – від них усе лихо. У нашім заячім роду не буває лінивців і лайдаків. Бо інакше загинеш».

     Джерело: Гончарук Яків. Зайчик-прибивчик / Я. Гончарук // Зайчик-прибивчик : казка / Я. Гончарук. – Київ, 1980. – С. 3.