Хата
ХАТА
Мама завжди раділа, коли маленька, непоказна, пошита соломою наша хата, щедро причепурена ластів’ячими гніздами, вбирала в себе хлоп’ячу вулицю.
– Ганю, де ти містиш усіх отих ошварнів-збитошників?.. Та то, як скічня коло хати. О, Боженьку, як ти такий гармидер терпиш?.. – дивувалася сусідка Марія.
– Та то такі перверти водять, що солома сиплеться зі стріхи, – дорікала мамі і тітка Аниця, що заломлювала перед собою руки. – Та я би то до дідьчиної мами аж на вулицю витрутила. О ні, таке не пардиную*, – і світилася золотими зубами проти вікна.
– А чого ви так? – дивувалася мама. – Та то тільки й утіхи, що хата не пустка. Ця веселість, Анице, така мені мила, що я вбирала би її в образи та й клала на оці стіни. Бо й не спам’ятаємось, як вибіжить вона з хати та й не вернеться більше... Аби-м кукали-кликали, як та зозулька, але оця веселість уже нас не почує... Хіба що у снах, як Бог буде добрий, то ще, може, колись і наверне.
– Яка там радість? – не то співчувала, не то дорікала мамі тітка Аниця. – Та ти дивися, як вони той ліжник поскручували, що й віник коло порога потолочений... А я зранку, як підмету, Ганю, то маю на два дні чисто, як би мені святі хату перелетіли... Бо я ту збитошність і до сіней не впускаю. – І вона сміється дзвінко, ніби хтось зненацька розбудив у ній задавнену веселість.
– Ет, – не здавалася мама, – аби-м лиш мала цю гризоту... Ади, і ліжник поправлю, – вона легенько його перестелила, – і віничок, ади, у куточок поставлю... Боже, та що цеї роботи? – очі в мами світилися небесним днем. – А з дітьми хата, Анице, не відлюдькувата, бо в ній забавляється молоденька радість... Йой, та я з ними така щаслива, що й забуваю, скільки мені років. І тоді, коли вони до Володька приходять, і тоді, коли до Ореста мого збігаються… Буває так тісно, що й вітер не всунеться між них. У хаті клекіт, як на тих гніздах, що бузьки собі облюбували… То хіба є більше щастя, Анице? А як спустіє оце гніздо, то хіба то утіха? – мама здвигає худенькими плечима, зітхає тяжко, бо не хоче ту біду собі завдавати. – Я так не хочу, – і поправляє ще раз той ліжник, якого бабуся Параска дала їй колись у віно. – Ото дітям весело і мені, Анице, весело. Аби лиш не билися, аби не сварилися…
Сусідки казали, що забігли на хвильку, але розговорилися і, як кажуть, забули, за чим прийшли. Слово до слова чіплялося, то якби зв’язав їх докупи, то на одну жердку й не вмістилися б. А мама слухала ту бесіду (їй теж хотілося все знати!), але й своє робила: `накладала варити повний горнець писаних фасульок, набрала мукички повну миску на пироги...
Тітка Аниця таки не втрималась:
– А то, Ганю, нащо так багато?.. Ніби маєш усю касарню** годувати...
– А я ? на всіх, – мама купає тепло свого серця у відкритих очах. – Ади, посходяться, та й буду мати чим їх частувати... Ой, аби-м не спізнилася, ? забідкалась. ? Ви говоріть, говоріть... А я буду слухати та й тісто місити. – Мама дивиться на годинник, що міжобразами перемелював час. – Ого-о... Мушу пилуватися... Аби-м потім не бігла поперед себе, – веселість у неї не тільки на лиці бігає, але ввихалася й під пальцями, що загравали із розчиненим тістом.
– Ганю, сьогодні лиш четвер, – це знову тітка Аниця, – до неділі ще є кавальчик. Май трохи й спочинку.
– Е-е-е, – мама махає навіглі лівою рукою, бо права ? в тісті. – То як для кого. А для мене весела робота завжди краща за нудний спочинок.
І мама ніколи не була іншою. Ні в сусідстві, ні з нами. Може, тоді ще не все нами осмислене, але серцю з мамою почувалося так легко, як душі в церкві.
Вона була такою і тоді, коли наші суперечки спалахували як сірник посеред хати, бо хотіли в турецьких шанцях відкопати козацький скарб, про який оповідали з давнини, але боялися. Казали, що там, у підземеллі, замуровані злі духи, і в тих, хто перший дістанеться до того багатства, заберуть мову і очі осліплять. Аби не знали дороги назад, аби нікому нічого не сказали.
А ще мама разом з нами переживала шахові азарти, коли ніхто не хотів програвати. І дослухалася до опівнічної гри на гармошці, яку тато спровадив із самісінької Тули, й тішилась, коли під нашими пальцями вона була голосиста, та така, що не поступалася тій трофейній, яку сусід наш Василь Марусик привіз із фронтових доріг з-під самого Кенінгсбергу... А ще мама поділяла нашу втіху, коли на млаці під проливним дощем ми виграли у футболістів зі Стрілецького кута. Та ще й як! 4:1. Мама тримала над головою церату, аби дощ не заливав їй лице, і кричала: «Володьку, забий! Бо будеш спати без вечері. Ти чуєш мене?..»
Звичайно, чув. І забив. І не тільки тому, що не хотілося без вечері лягати, а тому, що мама просила. Та цих «ще» було більше, як стебел у снопові. Але хіба те хтось перелічував?..
Сьогодні, коли приїжджаємо з Орестом у село, і самі дивуємося: як тоді вміщала отой дитячий неспокій, який не раз аж вихлюпував за поріг наша непоказна хата? Як витримувало його мамине серце, ні разу не спалахнувши злобою?..
Хто знає, може, причиною тому було її предобре серце?.. Адже скільки років минуло і ми, як оті бузьки-веселики, покинули родинне гніздо, а хвіртка у воротях так і залишилася неприхилена... Горнемося до неї з Орестом, як до живої мами. І було таке вудчуття, що тут обціловує нас її душа, що ластівкою злетіла з-під стріхи...
не пардиную* ? не терплю
касарню** ? казарму
Джерело: Михайловський В. Хата : [оповідання] / В. Михайловський // Мелодія білого смутку : проза / В. Михайловський ; худож. Р. Рязанова. — Чернівці, 2013. — С. 102-105