Як абетка заговорила
ЯК АБЕТКА ЗАГОВОРИЛА
Маленькі Бекало та Мекало росли разом. Інколи лагідно гралися, інколи сперечалися, інколи дражнили один одного,показували язики.
Дуже їм не подобався дощ.
– Хляпавка холодна, – казали разом. – Побігати не можна куди хочеш!
Заважало їм сонце, коли пригрівало землю й лоскотало промінцями-вусиками траву та запашні квіти.
– Пекучка! Очі псує дуже-дуже...
Не подобався їм тихий вечір, ще більше темна ніч.
– Може страховисько нас злякати. Можемо довго гикати...
Якось подалися вони на леваду. Погралися в схованку біля вербового пенька, через колючі будяки стрибали, відтак вляглися в порохи посеред дороги, причаїлися сплячими.
З косовиці повертався круторогий дядько Баран. Угледів малечу.
– Від таких замазур всі одвернуться, – мовив.
– Що нам робити? – озвався Бекало.
– Мамуська на ярмарок поїхала, – додала Мекало.
– Бачу, треба вам розуму навчатися.
– Як того розуму навчатися? – перепитали разом Бекало та Мекало.
– Все з абетки починається, – відповів дядько. – Сідайте на мого воза.
Бекало та Мекало враз усілися на пахучу траву на возі.
– Не ворушися і не дихай, – сказав Бекало маленькій Мекало, – так дядькові легше воза тягти під горбок.
– І ти тихенько лежи, очі не відкривай, тоді може віз сам буде котитися, – відказала Мекало.
Віз поскрипує. Дядька піт обливає. Біля криниці з журавлем віз зупинився.
– Ми постережемо вашого воза, а ви бігцем за тою абеткою…
Дотримав дядько слова. З великою кольоровою коробкою з крамниці повернув.
– Хіба там абетка захована? – невдоволено запитав Бекало.
– Може вона не цікава? То навіщо її нам? – поцікавилась Мекало.
– Там велика мудрість, – відказав дядько.
– А вона смачна? – запитала Мекало.
– Її там багато-пребагато? – перепитав Бекало.
– Мудрість – не харч... То – дарунок... Котрий у воді не тоне, у вогні не горить та у землі не гниє... Така ноша, що всі літабуде з вами, а тягара на собі ніколи не відчуєте...
– Дивина, – перезирнулися між собою Бекало та Мекало. Всілися біля воза.
– Моя абетка, – потягнувши до себе коробку, заявив Бекало.
– Моя, – не відпускаючи коробку, заявила Мекало.
– Мій дарунок для тих, хто вміє дружити, – відказав втомлено дядько. Давайте почнемо її вчити розмовляти.
– Вона зовсім німенька? – здивувались обоє.
– Абетка навчає мовчки, – дядько відкрив коробку. На траву посипалися різнокольорові кубики з дивними знаками-малюнками.
У непосид дух перехопило.
Дядько віднайшов золотавий кубик, поклав поруч блакитний, відтак червоний, потім зелений, коричневий та білий і на траві з’явилося слово: «Бекало».
– Абетка заговорила... Бачите?
– Бекало я, – заблищали у того очиці.
– А коли замість першого кубика покласти ось цей, то вийде... «Мекало».
Непосиди затаїли дихання. А дядько тим часом інші кубики, мов доріжку викладав. Перед очима малечі вмить з’явилося: «Мама, тато, Україна – наша рідна Батьківщина!».
– Дядечку, дуже вам дякуємо за такий дарунок, – сказали разом. – Ми полюбили абетку... Будемо з нею дружити...
А зібравши всі кубики в коробку, почали дружно тручати воза з травою по дорозі, що вела до села...
Джерело: Мельник В. Г. Як абетка заговорила / В. Г. Мельник // Народження дива : [казки] / В. Г. Мельник. – Чернівці, 2004. – С. 27-30.