Колосок
КОЛОСОК
Весняна днина гейби надихана Богом самим: усміхнене сонечко бавиться-тішиться золотострунами, силить-протягує їх через зелені віти дерев, то хлюпає тим небесним кипінням по польовому роздоллі – в’яже проміння ясне биндами на тоненьких шийках пшеничних колосків, що тужавіють-повняться стиглістю.
– Боже, – скрикнула мама, – за цим видолинком уже наше село! – Погляд її прикутий до вітрового скла. І раптом: – Сину, зупинись.
Я тільки зараз помітив, як по маминому обличчі дрібно-дрібно котяться сльози. Кожна борозенка на щоках – сліди її болю. За довгі місяці усе звідала мама в лікарняних палатах: сумнів, смуток, острах, операцію, яка так лякала її, а нам вселяла надію.
З узбіччя мама ступає через малахітові кіснички полинів на край завруненої ниви. Хилить до себе колосок, другий і... цілує. Один з них легенько стискує в долонях, розтирає, а потім ту пшеничну живицю втирає в обличчя, ніби парфуми. Сумні очі блиснули двома крапельками вистражданої радості.
Давно не бачив маму такою збуджено-щасливою. Вона дивилася на небо так, ніби готувалася туди злетіти.
– Солодко, Боже, як солодко пахне налитий життям колос! – мама продовжувала стояти край поля на колінах, гейби молилася перед іконою. – Ти чуєш, як у ньому мліють соки? Боже, Боже, яке ясне сонечко! – І тут же уста її спрагло припадали то до одного, то до другого колоска... – Якби тільки знав, як легко мені від цього тепла. – А по хвилі: – Найбільше я боялася в тих палатах, що вже не побачу зеленого поля. А воно саме провідувало мене у снах: то кликало накільченими зернятками, то клекотом бузьків на свіжій ріллі. А ще снилося, що над оцим полем я літала перепілкою... Високо-високо... І все бачу, все-все: хмари, розгойдані дощем; лошатко, що відбилося від рук і стернями брикає; і трави, і калину, що живе під нашим вікном; і тата нашого на подвір’ї, який з рук горлиць годує... І сонце біля мене так близько-близько, що, здається, ось-ось обпече мої крила...
Мама пригорнула до себе ще один надранений колос. Я хотів допомогти їй зірвати (подумав, хоче знову зросити обличчя пшеничним соком), але вона хутко захистила колосок своїми долонями. Аж скрикнула:
– Не треба!
– Але ж їх тут так багато, мамо...
– Життя, обірване передчасно, не може приносити радості, сину, – голос мами лагідний, але ствердний.
Десь поруч з-під наших ніг раптом донісся видзвін цвіркуна: ці-і-ір-р.., ці-і-ір... Мама помахом пальця подала знак, аби не порушити його довірливого, чистого голосу. Він був першим із тих, хто вітав її з поверненням до життя. Враз мама нахилила голову аж до самісінького долу: ці-і-і-р-р.., ці-і-ір... Я так і не збагнув: чи вона цілувала землю, чи серцем вслухалася в той живий голос? Тільки можу заприсягтися в одному: болем зболена мама в ту мить була схожа на ясний первоцвіт колосу...
Джерело: Михайловський В. Колосок : [оповідання] / В. Михайловський // Мелодія білого смутку : проза / В. Михайловський ; худож. Р. Рязанова. — Чернівці, 2013. — С. 16-17.