Як Квапетя і Квамитя Вербу рятували
Як Квапетя і Квамитя Вербу рятували
Квапетю! – Квамитя скочив на сірого в сині цятки камінця і роззирнувся довкола. – Хотів би я знати, де наш поет запропастився?
— Та тут я, тут… – почулося з іншого берега. – Пічкурів рахую.
— Отакої! – здивувався Квамитя. – Знайшов заняття. Вони ж прудкі, як в’юни!
— Скажеш таке! Лежать собі на сонечку – спинки вигрівають…
— А тобі шкода? Сонечка на всіх вистачає.
— Та не шкода, – заперечив Квапетя. – Просто нічого робити.
— То ходи, заспіваємо…
— Це можна, – сказав Квапетя, скочив на камінець і вхопив арфу до лапок:
— Біля мокрого
корча
грали раки у квача.
Ква-ква-петь,
ква-ква-мить,
дуже неповторна
мить!
— Отакої! – розсміявся Квамитя. – А ти, як я розумію, у квача грати зовсім не вмієш!
— Я… не вмію?! – обурився Квапетя. – Та я тебе як квачну – вмить у воді опинишся!
— Спробуй тільки! – спалахнув Квамитя. – То я й тебе квачну!
Квапетя справді хотів спихнути Квамитю у воду, проте завмер на місці : з гори у долину мчала коза бабусі Квамані – Мокрина. Ця коза, як і всі кози, була непосидою і тицяла свого носа куди треба й не треба. Квапеті та Квамиті вона клопоту не завдавала, хоча не раз норовила стрибнути на їхній камінець. Жабенята добре знали: постоїть коза трішки і скочить на бережок осоки поскубати. Мокрина їла її безстрашно. І Квапетя з Квамитею не раз думали: ну як язика не поріже? Проте після осоки Мокрина мекала ще голосніше. Значить, язик був цілий.
Отож, Мокрина бігла з гори просто до річечки Вільшанки. Квапетя з Квамитею вже хотіли стрибнути у воду, проте Мокрина, мов вихор, промчала далі й буцнула тітоньку Вербу рогами. Верба затремтіла, але Мокрину це не зупинило. Вона стрибнула під Вербою раз, удруге, вхопила гілочку і почала чухрати. Коза була голодна-голоднісінька – бабуня Кваманя, мабуть, не погодувала її.
А Вербі непериливки. У Квапеті й Квамиті аж губи затремтіли з жалю.
— Ти диви, що виробляє, – прошепотів Квапетя. – Може, їй чогось бракує?
— Розуму бракує, це точно… – відповів Квамитя. – Мало їй трави у лузі! Та ні, Вербу подавай!
— Видно, Верба смачніша, – сумно сказав Квапетя.
— Як би там не було, а дерево треба рятувати!
— Може, дядька Рака попросити? Хай ущипне капосну за хвоста.
— Поки дядько Рак долізе, від Верби самі цурпалки залишаться.
— То, може, черепаху Теклю?
— Перелякаєш бідолашну на смерть. Текля ще Мокрини не бачила…
— А може, Квасю покликати?
— Еге ж! Поклич. Тільки Квася ловить не кіз, а жаб…
— Міг би й не нагадувати, – буркнув Квапетя. – Без тебе знаю…
— Квапетю, а давай дощика попросимо, щоб налякав козу Мокрину. Може, вона води боїться?
— Аякже, така злякається… Ще й мекати почне.
— А що ж тоді?
— Хіба я знаю? – понурився Квапетя. – Якби знав, кого боїться коза Мокрина…
— Діда Антона, ось кого! Бо бабуню Кваманю вона за ніщо має…
— Справді, – задумливо мовив Квапетя. – Бабуня Кваманя так про свою Мокрину дбає, так дбає, а вона така невдячна!
— Можливо, колись порозумнішає, – зітхнув Квамитя.
— От ми самі про себе дбаємо. А тій козі Мокрині, мов коту біля груби…
— Давай, Квапетю, поскачемо та попросимо діда Антона з ціпком прийти!
— Ага! Його ніяка сила від люльки не відірве. Він же чемпіон з паління!
— Отакої! – розвів лапками Квамитя. – Що ж, доведеться самим до діла братися! Гайда!
— Ква… Квуди? – забелькотів Квапетя. – У Мокрини он які роги!
— І міцні копита! Я знаю. Але якщо вона обскубає Вербу, наша Вільшанка залишиться без тіні і випарується на сонці.
— Гайда!
Мокрина обчухрала вже не одну гілку: видно, вербові віти їй дуже смакували. Раптом коза глянула
вниз і побачила двох зелених жабок, які рішуче стрибали просто до неї. Мокрина перелякалась не на жарт.
— М-м-м-ме-е! – відскочила вона від Верби і дременула під гору до хати бабуні Квамані. Тільки короткий хвостик замиготів.
— Що з нею? – оторопів Квамитя. – Невже нас злякалася?
— Певно, що так! – вигукнув Квапетя. – Знаєш, які ми страшні?!
— Та знаю, знаю вже… – невпевнено пробурмотів Квамитя. – Але щось тут не так…
— Може, й не так, – погодився Квапетя. – Однак Мокрина перестала скубти Вербу, а це – головне!
Деякий час Квапетя з Квамитею розглядали поріділі коси Верби, а тоді повернулися до свого улюбленого камінця в сині цятки.
— Знаєш, Квапетю, що? – взяв гітару в лапки Квамитя. – Після такої пригоди хочеться цікавішою справою зайнятися…
— Еге ж, заспівати! – погодився Квапетя. – Давай!
— Ми Мокрину
проганяли,
тож великий
клопіт мали.
Ква-ква-петь,
Ква-ква-мить,
дуже неповторна
мить!
А тепер
відпочиваєм,
на камінчику
співаєм.
Ква-ква-петь,
ква-ква-мить,
дуже неповторна
мить!
— Квапетю! Сонце, здається, ще дужче розігрілось! – сказав Квамитя. – Так припікає, так припікає… Як ти гадаєш, не пора нам відпочити?
— Мабуть, пора, – погодився Квапетя. – Після стількох хвилювань можна й подрімати…
І жабенята шубовснули у воду. Справді, треба відпочити. Адже попереду ще стільки літа! І звісно – нові пригоди…
Джерело: Пономаренко Марія. Як Квапетя і Квамитя Вербу рятували // Весела квампанія казк. оповідання / М. Пономаренко ; худож. О. Золотник. — Тернопіль, 2008. — С. 14-18.