Про мишку, жабку і киціну лапку. Ч. 2
[Ч. 2].
А мишка з жабкою сидять під каменем нишком і тільки слухають, як то до них котисько добирається. А кіт усе ближче й ближче, пазурями гребе, носом свище.
– Тікаймо, мишко, – сказала жабка, – як тут зостанемося, то якраз котюзі в лапи дістанемося. Мене котюга може й не схоче їсти, але тобі зі злости потрощить кості.
І почали мишка з жабкою з другого боку каменя своїми маленькими лапками вихід копати. Копали-копали, та й таки викопали. Котисько до них під камінь пазурі простягає, а вони в траву шусть! Та тільки їх і було.
Рив-рив котисько під камінь, риє, заглядає: не бачить жабки, і мишки немає. До того дорився, що вже далі ні копати, ні лапою дістати.
– А, – думає лихий котисько, – заховалися ви неблизько! Не втечете! Сяду ось тут та попильную. Схочете вийти, тоді я вас – цап!
Сів котюга перед каменем, сидів цілий день. Потім і смеркатися почало, потім і ніч наступати стала, а мишки з жабкою як не було, так нема.
Справді ж мишка з жабкою травою та під тин, з-під тину – в розору, а з розори другим боком утікли під комору. Все мамі мишка розказала: і те, як котюзі мало що в лапи не попала, і як їй жабка життя врятувала. Втішилася мама. Жабку на вечерю запросила. Довго жабка з мишками сиділа, пила, їла, багато говорила. Великими приятелями з того вечора мишки з жабкою сталися.
А що хатку жабки під каменем зруйнував котисько, то жабка до мишок під комору жити перебралася.
Живуть вони там досі, гарно проживають, про котиська хитрого казку собі розповідають.
А з казки тієї така наука: хто старших не слуха, той послуха бука, і не кожну мишку вирятує жабка, і не завжди схибить киці хижа лапка.
Коломиєць А. Про мишку, жабку і киціну лапку / А. Коломиєць // Коломиєць А. Жити так, щоб не гасла жадоба краси. – Рівне, 2010. – с. 14-18.