Дудочка
Зустрів якось Зайчик на стежині Лисенятко та й каже:
- Давай дружити, а то одному су-у-умно.
Лисеня одразу погодилося, бо хоч було ще мале, але вже хитрюще. На те воно й Лисеня!
Ідуть вони лісом, сміються, перекидаються. Весело удвох. Лисеня показує Зайчикові дудочку й хвалиться:
- Глянь, яка дудочка, це татко подарував!
- А в мене… в мене ремінець є, ось… - також похвалився Зайчик.
- Ха, ремінець! З ремінця яка користь? – насмішкувато сказало Лисеня й заграло на дудочці.
У Зайчика ноги самі в танок пішли. Ото весела дудочка!
Натанцювався Зайчик, тоді став просити:
- А тепер дай мені дудочку, я пограю, а ти потанцюєш.
- Е, ні-і-і, - відказало Лисеня й сховало дудочку за спину. – Що, як ти поламаєш?
І знову заграло. Грає й пританцьовує, а Зайчик мовчки йде поруч, і танцювати йому вже не хочеться.
Дійшли до річки. Бачать: по воді корч пливе, а на ньому сидить Білочка й плаче. Хвилі штовхають того корча далі й далі від берега. Шкода стало Зайчикові маленької Білочки, і вирішив він їй допомогти.
Підбіг до кущика й став гілку ламати. Та сил у нього замало. От якби удвох… А Лисеня стоїть поруч і мовчить. І раптом Зайчик згадав про дудочку.
- Лисенятко, - просить він, - дай дудочку, я дам її Білочці, вона вхопиться лапками, а ми удвох підтягнемо корч до берега.
- Що ти! Що ти! – злякано вигукнуло Лисенятко. – Впустиш її у воду, а це ж татків подарунок!
І тут Зайчик згадав про подарунок свого татка. Він хутко розстебнув червоний, з блискучою пряжкою ремінець і кинув його Білочці. Вона вхопилася за пряжку тремтячими лапками, Зайчик підтягнув корча до берега – й Білочка стрибнула на траву.
- Спасибі тобі, Зайчику, - сказала Білочка. – Хочеш, будемо друзями?
Зайчик погодився, а Лисеняті сказав:
- Ти казав, рудохвостику, що з ремінця користі немає! А бач, як вийшло!
Лисеня похнюпилося:
- Я теж хочу з вами дружити!
Але слів тих Зайчик з Білочкою вже не чули. Вони зникли у високій траві.
Грієва З. Дудочка: казка / Зінаїда Грієва // Іринчин сон. – К, 1980. – С. 8-10.