Back

Чи світяться вуха



Не любив Івасик каші. А мама, як навмисне, варила її щоранку. Чи то манну, чи рисову, а чи гречану.
Та Івасик не дуже журився, бо мав собі дружка Шарика. Песик усе виручав його. Аби тільки мама вийшла, зараз Івасик тарілку під стіл. А там уже чекав сніданку Шарик. І собака враз з’їдав кашу, – ще й тарілку вилиже до самісінького півника.
Прийде мама – похвалить сина, ще й по голівці погладить.
А одного разу, тільки Шарик устиг кашу проковтнути, як до кімнати увійшла мама. Сидіти б Шарикові під столом, не показуватися їй на очі. Тож ні! Виліз і став облизуватись, вдячно поглядаючи на Івасика.
– Ось воно що! Собаку кашею годуєш, а в самого он вуха світяться.
– Як це – світяться? – не повірив хлопець і за вухо себе помацав.
– Глянь, на кого ти схожий, – підвела його мама до дзеркала. – А ще моряком хочеш стати…
Із дзеркала на Івасика дивився худорлявий хлопчик із великими блідими вухами. В сонячному промінні вуха й справді наче світились.
– А в моряків вуха не світяться?
– А певно, ні – відказала мама.
Хлопець винувато похнюпив голову, замислився.
Відтоді Івасик вже не відмовлявся від каші. А впоравшись із нею, уважно розглядає себе в дзеркалі: чи вуха в нього перестали світитися?...