Back

Казка про білочку-мандрівницю



 

Казка про білочку-мандрівницю

         Маленька білочка народилася наприкінці літа. Вона тоді була зовсім гола і сліпа.

         – Це нічого, – сказала мати-білка її старшим братам і сестрам, що народилися раніше і тепер, пробігаючи повз рідне гніздо, зневажливо дивились на сестричку, – ви теж були колись такі, а тепер бачите, які у вас пухнасті хвостики і вушка з китичками.

         І справді, маленька білочка за деякий час вкрилася м’якою пухнастою шерсткою, а потім розплющила й свої горіхові очі – вони й завбільшки були як маленький горішок, і на колір такі самі.

         Але як тільки глянула – очі стали відразу як великий горіх, бо навколо було дуже цікаво і хотілося все швидше побачити.

         Вона висунула гостру, цікаву мордочку з гнізда, повела вушками і спитала матір: – А що то таке?

          – То стара ялина, ми будемо там жити взимку. То хороша стара ялина, на ній багато смачних шишок і велике дупло для нашої квартири.

         – А то що?

         – То пташки. Вони, правда, дуже балакучі, особливо вранці та ввечері, але шкоди нам не роблять. А он, бачиш, крадеться поміж деревами? Отого звіра бережись: то стара лисиця, вона хитріша за всіх у лісі і може тебе з’їсти. Та як тільки в тебе хвостик стане великий і лапки зміцніють, я навчу тебе стрибати по верхах дерев, і тебе ніхто не спіймає.

         Маленька білочка з заздрістю дивилася на своїх старших братів і сестер, що плигали по зелених ялинах. Їх нібито вітер перекидав з дерева на дерево. Вони могли мандрувати по всьому лісі. І всі дуже вихвалялися, що вони вже великі.

         «Хоч би й мені швидше бігати й стрибати! – думала маленька білочка. – Я б тоді їх усіх випередила і забігла б найдалі».

         Та от і в неї зміцніли лапки, хвостик став пухнастий і вже міг махати над її мордочкою, як віяло. А над вушками ще раніше з’явилися маленькі китички – вузькі й гострі, зовсім як щіточки на дитячих пензликах. Мати почала вчити її лазити й стрибати.

         – Це добре, що підросла маленька білочка, – сказала мати-білчиха, – у нас тепер багато роботи, і ти теж допомагатимеш. Нам треба за гарної погоди зробити запаси на зиму. Тільки ти, білочко, не забігай далеко. Далі дуба та ялини не ходи.

         Щодня тепер усі білки розбігалися по лісі на розшуки горішків, грибів, шишок. Коли вперше вирушила і маленька білочка, був чудовий ранок. Ліс стояв різнокольоровий, барвистий. Жовте, червоне, руде листя заквітчувало дерева, і дерева красувались одне перед одним. Це були перші осінні дні. Небо було синє-синє, і в повітрі  літало серпанкове тонесеньке павутиння. Ткали його павуки, а воно, легеньке, від найніжнішого подиху вітру рвалося, і летіло, і блищало на сонці, мов срібло.

         «Я пострибаю далеко-далеко, – подумала маленька білочка.– Хіба цікаво стрибати навколо старої ялини та дуба?»

          Вона все тут знала і вже стільки разів чула, як мурмоче старий дуб, коли вітер шарудить його листям, а ялина тільки ледь-ледь похитує волохатими вітами. От білочка й  пострибала. Назустріч їй летіли кольористі балакучі пташки, стрічалася різна комашня. Усі були заклопотані, поспішали, як і вона.

         – Ой, яке грибне місце! – скрикнула білочка, побачивши галявину і багато різних грибів. Вона кинулася збирати їх.

         – С–ш–ш–ш, – раптом чує вона страшне сичання і бачить, як до неї повзе довга, покручена, тонка і слизька гілка – тільки без листя. То була гадюка. Білочка не знала, але злякалася, бо ніколи не бачила, щоб гілляки повзали.

         Вона прожогом кинулася вгору. «Краще додому бігти!» – подумала білочка і пострибала назад, але перед нею відкривалися все нові й нові незнайомі місця. Вона переплутала верхи дерев, по яких стрибала, і… заблукала.

 

         Дук! Дук! –закричала вона, але ніхто – ні мама, ні тато, ні сестри – не почув її: вона ж була далеко…

 

           Джерело: Іваненко, Оксана Дмитрівна. Казка про білочку-мандрівницю : [уривок] / О. Д. Іваненко. – К., 1964. – С. 2-7.