Рано і пізно
Рано і пізно
Попросила мама синочка-ховрашка, щоб той назбирав серед поля трохи пшеничних зерен.
– Незабаром, синочку, наступить зима. Сніг вкриє землю білою
скатертиною, морози прийдуть до нас злі-презлі. Отож, треба нам теж на зиму запастись. Я, – продовжувала мама, – піду ген далеко, аж на те поле. А ти тут поблизу нірки зерна назбираєш.
– Ще так рано, – сказав у відповідь ховрашок. – Полежу ще трішки...
Пішла мама на далеке поле, а малий продовжував ніжитись у нірці.
Ополудні прийшла вона з чималою торбинкою зерна.
– Мамо! Мамо! Як ти багато зерна назбирала! Мабуть, уже й обідати
пора? – весело пропищав ховрашок.
– Ще рано, – відповіла та, – піду і ще назбираю пшеничного зерна, –та й пішла собі.
Коли вже зовсім вечоріло і мама повернулася до нірки, вона знову
запитала свого синочка:
– Чи ж багато ти назбирав зерна, мій маленький?
– Та ж було уже пізно, мамо, – відповів. – Знайшов для себе кілька зернин, щоб пообідати... Тепер будемо вечеряти? – запитав ховрашок.
– Уже пізно, – сказала ховрашкова мама, та й стомилася я за цілий
день...
Все-таки, дала вона синочкові кілька зернин з торбинки, і обоє
полягали спати. Чогось ховрашок тієї ночі довго не міг заснути. Вранці він першим розбудив маму і попросив маленьку торбину.
– Уже зовсім не рано, – сказав, – мені вже пора на поле. Трохи
подумавши, додав згодом: Швидше, мамо, бо за цим рано, як і вчора, прийде оте пізно, і я знову нічого гарного і доброго не зроблю...
Джерело: Куліш-Зіньків Леонід Зіновійович. Рано і пізно / Л. З. Куліш-Зіньків // Вибране / Л. З. Куліш-Зіньків. – Рівне, 2012. – С. 245-246.