Котеня, що забуло, як треба говорити
Котеня, що забуло, як треба говорити
Було колись мале котенятко.
Воно жило в тому самому домі, що й шестеро собачаток. Розуміється, що вони дуже гарно що - дня грались в - купі. Аж одного ранку наше котеня було голодне. Але тільки - що хотіло про це сказати своїй пані, як побачило, що забулось говорити по - котячому. Все, що кіця казала, було: „гав - гав".
Бідне котеня бігало по всіх кімнатах і дуже плакало. А далі вибігло в садок, де зустріло Добіна - коня.
— Бідне котенятко, чого ти плачеш ? — спитав Добін.
— Бо я дуже істи хочу, а забуло, як про це сказати. Тільки хочу сказати, що я голодне, зараз кажу: „гав-гав". А котенята не так кажуть, що вони голодні!
— О! Я тебе зараз навчу, як це треба сказати. Кажи: „гі-і-і-і!"... і тобі зараз дадуть їсти.
— Ні, відповіло котеня, котенята не так просять їсти!
Котенятко побігло далі, плачучи.
Аж зустріло Сиву, — корову.
— Бідна кицю, чого ты плачеш? —
— Бо я забула, як треба просити, а я дуже голодна! —
— О! — сказа Сива, — це ж дуже легко! Кажи: „му-у! му-у!" і тобі зараз дадуть їсти.
— Ні, так корова просить їсти, а котенята не так просять!
І побігла киця далі.
Вибігла киця в поле і дуже плакала.
Аж її почула вівця і питає.
— Котенятко бідне, чого-ж ти плачеш?
А котеня й каже:
— Я дуже голодне, а як прошу їсти, то кажу тільки „гав-гав", а котенята не так кажуть, що вони голодні!
— Певно, що не так: та я тебе навчу, як треба казати. Ти кажи: „ме-е-е, ме-е-е".... і тобі тоді справді дадут їсти!
— Ні, овечечко! так вівця каже, що вона голодна, а кіця каже не такь!
І побігла далі. Не далеко смітника котеня зустрило білу курку. Курка побачила, що котеня плаче, тай питав його:
— Чого ти плачеш, кіцю? —
А кіця каже: — Я дуже голодна, а забула як про це сказати по-котячому, і тепер тільки кажу: „гав-гав". А не так котенята просять їсти!
— Певно, певно, — каже курка, — але я тобі скажу. Ти кажи: „куд-ку-дак!"... то тебе й нагодують.
— Ні,— каже котеня,— так курка каже, що хоче їсти, а котенята не так...
І вже мало котеня вбігти до клуні, як з відтіля вийшов сам чорний кіт і обізвався:
— А я тобі скажу, як котеня каже, що воно голодне. Піди до своєї пані і скажи: „ мяу, мяу!"
— О, це то правда! — крикнуло котеня.—Так котенята просять їсти!—
І побігла киця весела до своєї пані й каже: „мяу,-мяу". Аж злякалась дівчинка, що кіця така голодна, і каже:
— Бідна кіцю, я ж забулась тобі їсти дати! А чому-ж ти мені не нагадала, що ти голодна?
І маленька пані принесла своій кіці мисочку молочка. Котенятко випило те молочко і вже не забувало, як треба просити їсти.
З. В.
Котеня, що забуло, як треба говорити / З. В. // Казки / переказала С. Вольська. - Київ, 1918. - С. 8-10.