«Сліпа баба»
«Сліпа баба»
Спочатку Оксанка сиділа на дивані й дивилася, як ми граємось. Коли «сліпа баба» хапала когось і вигукувала: «Цур за мене!» – вона аж захлиналась од реготу, дригала ногами, плескала в долоні. Так їй було смішно й весело.
Але потім і Оксанці закортіло погратися в «сліпої баби».
– Ти ж іще мала, – сказала їй сестра Тамара.
– А от і не мала, – заперечила дівчинка. – Я вже в підготовчій групі!
– Ну й що, як у підготовчій? Все одно мала, бо дошкільниця. Сиди й дивись.
– Не буду дивитись, хочу гратися, – стояла на своєму Оксанка.
– То грайся он із ляльками, а нам не заважай.
Оксанка образилась. Закопилила губу, насупилась, ось-ось заплаче.
– То мо, нехай… Нехай з нами грається, – заступився я за дівчинку; того разу саме мені випало бути «сліпою бабою».
І Тамара дозволила сестричці гратися з нами: – Іди вже, йди, вередухо…
Оксанка витерла кулаком вологі очі, зсунулася з дивана, рада-рада, що її прийняли в гру.
Дарма, що Оксанка спритна й метка, але заховатися ще не вміла. Вибрала хованку, яку вже всі знали.
Що, дивуєтесь, як я довідався про це? Хе-хе!.. Дуже просто… За правилами гри «сліпій бабі» очі треба пов’язувати так, щоб зовсім-зовсім не видно було. Та я весь час хитрував. То не згортав хустку в кілька сталок, і вона просвічувалася. То відсував її трохи з очей, щоб зиркнути можна було. То ще якось умудрявся піддивитися… Тепер ясно?
Правда, я поклав собі не ловити малої й умисне обминав те місце, де вона ховалася.
Проте ненароком Оксанка попалася-таки до рук. Зопалу не розпізнав її, вигукнув: – Цур за мене! – і зняв з очей хустку.
Вгледів, кого зловив, хотів назад натягнути пов’язку, та Оксанка як заверещить: – Я «сліпа баба»! Я «сліпа баба»!..
Нічого не вдієш, довелося погодитись.
Пов’язав я їй очі хусткою в одну сталку. Щоб видно було крізь неї. Швидше, думаю, когось зловить, тоді буде в нас інша «баба» і знову почнеться справжня гра.
Аж ні!
– Я все бачу, – сказала Оксанка.
– Мовчи! – шепнув на вухо. – Тобі ж краще.
– Не хочу краще! – вперлася. – Як собі, так і мені зав’язуй.
«Хе, дурне козеня – «як собі»! Знала б, як я собі пов’язую, не казала б такого…»
– Не вередуй, – злегка штовхнув під бік Оксанку. – Рахуй до десяти!
– Не буду рахувати! – зірвала з очей хустку. – Це не чесно. Перев’яжи.
– Не чесно?... – ледве видобув із себе, бо мене раптом ніби в жар кинуло, стало ніяково-ніяково.
Глянув на хлопців, на дівчат – вони стоять, слухають і, мабуть, нічогісінько не розуміють, що між нами скоїлось.
– І не цікаво, – докинула Оксанка.
– Авжеж, авжеж не цікаво, – одразу погодився я з малою.
Вихопив у неї з рук хустку, склав учетверо й міцно пов’язав очі.
– Ну, а тепер видно?
– Ні, не видно. Нічого не видно. Ховайтесь! Один… два… три…– почала рахувати.
Ми розбіглися по кімнаті.
Цього разу я не шукав безпечної хованки і незабаром навмисне дав себе зловити Оксанці. Вона, звичайно, не здогадалася про це. З радощів стрибала, сміялася і плескала в долоні.
–А що, піймався! Піймався!...
Коли ж мені пов’язували очі, Оксанка пильно стежила, щоб хустку склали вчетверо й міцно затягнули. Та я вже й не опинався. Так, звичайно, цікавіше…
Комар Борис Панасович. «Сліпа баба» / Б. П. Комар // Весела дорога / Б. П. Комар. – Київ, 1966. – С. 16-20.