Мудрий Заєць
Мудрий Заєць
Погода мінялася круто. Небо раптом немов прорвалося: посипав такий густий і лапатий сніг, що все навкруг поринуло в білу імлу. Зайці дременули з лісу, перетнули пасовище і незабаром опинилися біля широкого й довгого болота, що звалося Перекіпцем. Цілісіньку весну, літо й осінь у ньому стояла вода, кишіла найрізноманітніша болотна й водоплавна дичина, і тільки з настанням зими воду всмоктали канави, болото підмерзло й підсохло. У холодні зими Перекіпець для нашого вуханя завжди був надійним пристанищем.
Попід самим болотом зайці зробили з десяток особливо довгих стрибків. Потім Заєць «здвоїв» слід, тобто прострибав кілька метрів уперед і тією ж стежечкою повернувся назад. Після цього зробив «скидку», тобто різко й на велику відстань метнувся убік. Далі «строїв» слід, прострибавши вперед, назад і знову вперед. По тому виконав ще одну «скидку» і - катапультував між здоровенних купин у болото. Те саме проробила Зайчиха.
Отак попетлявши, обоє тепер були впевнені, що їх не скоро знайде лисиця чи вовк.
- Який ти в мене мудрий, - розчулено мовила Зайчиха. – У таку хугу в наших благеньких шубках навіть у глибокій ріллі було б непереливки. А тут так затишно й безпечно. Яка я з тобою щаслива!
Вони лежали в м’якому мохові, а над ними з високих і широких, наче столи, купин звисали густющі гриви осоки, поверх якої зима стелила пухнасту ковдру. До ранку все болото було завалене снігом, проте хуртовина не вщухала ще день і ще одну ніч.
Після рясного снігопаду повернуло на відлигу, але невдовзі знову дихнув сіверко і придавив лютий мороз. На поверхні снігу утворилася міцна кора, яка витримувала не тільки людину, а й коней та сани з дровами. Болото взялося суцільним крижаним панциром, що завис над купинням.
- Тепер ми в сніжному полоні, - сказав Заєць. – Не знаю, як тобі, а мені дуже навіть подобається.
- Мені теж.
Побігайцям і справді годі було й бажати кращого. З добрий місяць вони жили під настом у своєрідному лабіринті, де попротоптували попід купинами довгі й просторі ходи. Кормів було вдосталь: зелена лемішка й осока, вцілілі від морозу, верболіз і сіра лоза – смакуй, скільки душі завгодно. Звичайно, не завадила б і пелюсточка капусти, але чи варто задля неї витикатися з надійного сховища на поверхню, де на тебе, можливо, чатує небезпека. Отож вони й вилежувались у теплі та добрі, солодко мріючи про весняні принади.
- Мушу тобі сказати, - розмірковував Заєць, - що зими тепер пішли якісь ненормальні. Колись, було, як упадуть сніги в грудні, то лежать аж до кінця березня. Нині ж нерідко й посеред зими такий дощ уперіщить, що за один день й найвищі кучугури геть позлизує. По тому, дивись, таке голомороззя вдарить, що хоч до ведмедя біжи шубу позичати. Або вітер. Колись, бувало, цілісінький день бурхає, мов несамовитий, а надвечір неодмінно вляжеться. Тепер вже й проти ночі, трапляється, підніметься така шура-бура, що ледве встигнеш у болото вскочити.
- У вітряну пору я дуже боюся лісу, - зізнається Зайчиха. – А ще страшно, коли з дерев капає. Листя тоді шурхотить – здається, лисиця крадеться. І чого я вродилася така ляклива…
- Ну, навіщо ж так? – заспокоює Заєць дружину. – Для нас, зайців, страх – не така вже й істотна вада. Якщо вдуматися, то ми й виживаємо переважно саме завдяки страхові. Уяви собі, що я, приміром, нічого не боюся й одного чудового дня здибуюся з вовком. Я сміливо підступаю до нього, щоб у жорстокому поєдинку помірятися силою й перед усією лісовою громадою показати свою заячу гідність. Але ж де певність, що сірий розбійник затремтить і позадкує перед моєю хоробрістю?
- Звичайно, куди розумніше оббігти того бандита десятою дорогою, - розсудливо зауважила Зайчиха.
- Або інша ситуація. Я, скажімо, днюю в борозні, а ріллею неподалік прошкує мисливець. Допустимо, я його не боюся й лежу собі, наче той цар природи. На його рушницю – нуль уваги. Але де, скажи, певність, що він мене не побачить, а якщо й помітить і вистрелить, то промаже? Адже трапляються й такі, що іноді не мажуть.
Отож почуття страху не таке вже й ганебне. Принаймні для нас, зайців…
На цьому їхня розмова урвалася – зверху раптом почулося густе басовите гавкання й важкий тупіт собачих ніг. Зайці принишкли й почали наслухатися. Небезпека металася над їхніми головами у різні боки, принюхувалась, розгрібала лапами зледенілий сніг, скавулила в безсилій злобі.
- Це гончак Туман, - шепнув Заєць на вухо дружині. – Він не раз ганявся за мною зі своїм хазяїном. Той браконьєр навіть улітку його не прив’язує.
- Що ж нам робити?.. – Зайчиха тремтіла, як осиковий лист. – Може, проб’ємо дірку та навтікача?..
- Ні в якому разі. Куди тобі?.. – Зайчиха чекала діток, які мали народитися наприкінці березня. – Не бійся, - заспокоїв її чоловік. – Слухай, що я придумав…
Зайці зайняли позиції у протилежних кінцях свого лабіринту – і між ними та гончаком почалось чудернацьке змагання. Як тільки Заєць зашелестить осокою в одному кінці тунелю – собака стрімголов кидається до нього. Тоді Заєць приникає, і в свою роль вступає Зайчиха. Вона шарудить осокою, а коли гончак підбігає до неї, враз затихає…
Отак Туман гасав годин зо три: то сюди, то туди, шаленів від злості і врешті-решт, геть спантеличений, виснажений, кинув безнадійну ловитву. Висолопивши язика, він ледве поволік додому ноги.
Як тільки небезпека минула, зайці знов зібралися докупи.
- Ну, як ми пошили в дурні цього недотепу? Ото вже й справді туман!
Задоволено потираючи лапи, Заєць, здається, ще ніколи так не сміявся, як цього разу. Дружина ж його у захваті дивилася на свого порадника, який виявив таку витримку.
- Ось бачиш, дурненька. А ти хотіла тікати. Прудкі ноги – це, звичайно, добре. Але й трішки кмітливості нікому не вадить. Нам, зайцям, також, - додав він з гідністю.
Джерело: Шпиталь Іван Григорович. Мудрий Заєць : [уривок з казки] / І. Г. Шпиталь // Зустрінемось на Білому Озері. – К., 1981. – С. 23 - 27.