Back

Гойдалка над озером



 

 Гойдалка над озером

…Одного разу сталася з Чубариком дивна пригода. Було в лузі за околицею довжелезне озеро з високими берегами. А на тих берегах старезні липи розпустили своє довге гілля далеко над водою. От коли весняна повінь трохи спала, старші хлопці взяли телефонного дроту і пішли до озера. Звичайно, Чубарик теж пішов за ними. Йому дуже кортіло ходити за старшими хлопцями, хоч вони завжди відганяли його. І тепер він тримався од них віддалік. І добре зробив, бо хтось із хлопців помітив Чубарика і нагукав, щоб вертався, бо наб'ють. Та він не послухався, а тільки відстав ще більше. Тоді хлопці спинились і почали чекати, щоб він підійшов. Але він теж спинився й сів на землю. Хлопці насварились йому кулаками і рушили далі. Чубарик мовчки підвівся і теж пішов назирці. Хлопці почали кидати в нього сухим конячим кізяком, але не влучив ніхто, бо Чубарик спритно викручувався, а назад не повертав.

Хлопці спинились біля озера. Один з них, який був заводіякою, гукнув Чубарикові:

— Гей ти, пацан, якщо тільки підійдеш ближче, кину тебе в воду, і ніхто не рятуватиме... Второпав?

Чубарик на всякий випадок відбіг трохи далі від них і заховався в шелюгах, звідки стежив, що робитимуть хлопці. Він бачив, як вони прив'язали дві товсті дротини до гілки старої липи, що схилилася над водою. А знизу до дротин прив'язали з двох кінців короткого дубового дрючка. Вийшло щось подібне до гойдалки, тільки високо і над водою, так що з берега руками до неї й не дістанеш. Хлопці вирізали довжелезну жердину і нею чіпляли за гойдалку, щоб притягти її до берега. Так вони за чергою поодинці гойдалися над водою. От кортіло Чубарикові погойдатись і собі! Він би тоді хвалився всім.Сонце все-таки гріло, і двоє хлопців роздяглися і по кілька разів стрибнули просто з гойдалки, добре перед тим розгойдавшись, у воду. Що там крику й реготу було!.. Вода ж крижана... До купального сезону було ще далеко.

Якби Чубарик знав, що його тільки штурхнуть разів зо два та й усе, то він би пішов-таки до хлопців. Але ж вони нахвалялися в крижану воду кинути, та ще в одязі... І йому просто вривався терпець.

Довго гуляли хлопці на березі біля гойдалки. Потім їм, мабуть, набридло. Вони пішли далі понад озером і незабаром зовсім зникли. Та вже й звечоріло. Небо вкрили хмари. Знявся вітер. Степанко не помічав цього. Він вибіг з кущів і враз опинився на березі. Так хотілося погойдатись! Гойдалка аж очі вбирала. Ні, Чубарик не міг утриматись...

Він зійшов до води й витяг жердину, що плавала попід самим берегом. Він таки наморочився, поки зумів зачепити жердиною гойдалку і підтягти її нижній кінець до себе. А тоді вже й сам незчувся, як опинився на гойдалці, і вона знову заколихалася над водою. Ох, і гойдався ж Чубарик! Старезна липа вся аж тремтіла. Мабуть, боялася за нього. Та хіба Чубарик уперше на гойдалці! У них на фізмайданчику ще й не така була. Висока, на двох телефонних стовпах. Хлопці усім класом бігали туди. Ото гойдалка!

Він і не помітив, як у вечірньому присмерку хмари вкрили все небо. Вітер дужчав. І раптом на плесо впали перші важкі краплини, потім більше і більше. Ось уже усе озеро закипіло від рясного дощу. І перше, що подумав Чубарик,— тікати. Але як? Він досі про це не думав. Хоч гойдалка висіла й близько від берега, може, за яких п'ять чи шість кроків, та з неї ж не стрибнеш на берег. Хлопці, хто був роздягнений, стрибали прямо в воду, а одягненим подавали з берега один кінець жердини і підтягували гойдалку до берега. А тепер поблизу немає нікого, хто подав би йому жердину, а стрибати в воду страшно, він нізащо не зважиться, та ще в холодну. Еге, це ж пірнеш головою на велику глибину і може тобі крижана вода руки або ноги покорчити. Ні, стрибати теж не можна.

Якби гойдалка була підвішена так, що гойдалася б до берега, то він розгойдав би її якнайдужче і стрибнув на пісок,- але вона злітає попід берегом, вздовж озера, і до берега не наближається анітрохи.

А тут, як на лихо, дощ періщить. І вітер дме. Та ще й смеркає.

У розпачі Чубарик ухопився за дротину, хотів вилізти по ній на дерево, та ноги сковзалися по дротині, а рукам сили не вистачало. Спробував крикнути «сюди! сюди!» — і сам здивувався з свого голосу, такий він був хрипкий і глухий. Ніхто його й не почув. Та й хто б зараз блукав у лузі під дощем та ще проти ночі.

А смеркло вже й зовсім. І раптом стало страшно Степанкові. Ну що, коли він не вирятується звідси та залишиться ночувати на гойдалці? Адже довго не всидить на ній, засне і впаде. Він крикнув ще кілька разів, та все якось несміливо, не на повен голос, так йому було боязко. Ще кілька разів спробував видертися по дротах гойдалки вгору до найближчої гілки. Нічого з того не вийшло.

Тим часом вітер трохи ущух, і згодом перестав дощ. Луг раптом сповнився різного шуму й голосів. Десь зовсім недалеко все дужче й дужче гукав деркач. Жаби наче змагалися між собою по ковбанях у лузі. Сова пролетіла над самою головою в Степанка і проверещала так, немов дражнила його. Потім несміливо тьохнув соловейко, та ще так близько, що Чубарик навіть підвів голову. Справді, соловейко проспівав на нижній гілці тієї ж липи, на якій висіла й гойдалка. Соловей ніби збудив інших, і луг відразу потонув у їхньому співі. А Чубарик, сидячи на гойдалці, гірко-гірко плакав. Він нічого не боявся, бо знав, що в лузі чогось такого страшного й немає. І кажани, які пролітали над ним, і сови, і якісь риби, мабуть соми, що скидалися в озері, і різні звірята в траві, і падучі зірки, і реактивні літаки високо в небі — все це було йому знайоме, до всього цього він звик і не боявся. І навіть коли дикі кабани, хрюкаючи і дружно хропучи, підбігли до води біля Чубарика і почали пити, штовхаючи один одного, то й тоді Чубарик не злякався. Він розумів, що до нього не добереться ніхто. От що йому завдавало муки — це холод. Вечір був холодний, і в мокрому після дощу одязі Чубарик так змерз, що аж зіщулився, як цуценя на морозі. Ще стало гірше, коли над лугом поплив вал за валом туман.

Тепер уже Чубарик плакав безперестанку. А коли згадав, що вдома йому перепаде від батька, то заскиглив ще дужче. І вже не чув нічого довкола себе — ні солов'їв, ні жабів. Не почув навіть, як поверталися хлопці. Тепер вони йшли з дівчатами і голосно розмовляли. Раптом хтось із дівчат сполохано вигукнув:

— Ой, щось ніби плаче в лузі.

У гурті стало тихо. Прислухались.

— Справді, щось наче скиглить,— мовив хтось із хлопців. А другий гукнув:

— Гей, хто тут є?

На цей раз Чубарик почув, але не озвався, а тільки ще дужче розплакався. Поблизу залунали голоси:

— Ніби дитина...

— А де?

— Здається, на дереві...

— Дивись — на гойдалці!..

Вибухнув регіт. Усі відразу збагнули, що сталося. А Чубарик перестав раптом плакати.  Він упізнав тих хлопців, що гонили його від себе й нахвалялись набити ще й у воду кинути. Еге, не такий він простий, щоб потрапити до них у руки... І як тільки гойдалку підтягли до берега, Чубарик чкурнув на пісок, та поміж дівчатами, та давай щодуху навтіки. Аж залопотіло...

— Та це ж Чубарик! — почув він позаду здивований вигук хлопців.

І знову регіт покотився лугом.

— Держи його!

— Здоганяй!

— Лови!..

Лунали голоси й регіт. А Чубарик біг, немов летів на крилах. Вже не дивився, де горб, а де калюжа. І в ці хвилини був він радісний і щасливий. Якби не задихався від швидкого бігу, то, мабуть, голосно співав би. І через оту радість не бачив, як простяглись йому назустріч чиїсь руки і підкинули вгору. Ну, ясно, це батько: тільки один він уміє так підкидати.

—Усе через те, що мені ніколи не щастить, — лепетав зраділий Чубарик.

Вони поспішали додому. Стурбована мати чекала біля хвіртки на свого Чубарика.

 

 

Джерело : Смілянський Леонід Іванович.  Гойдалка над озером : [уривок] // Гойдалка над озером : оповідання / Л. Смілянський. –  Київ, 1970. – С. 4-16.